Дорогі гості…

Була субота.
Стрілки годинника показували полудень.
Ось-ось мали з’явитися гості. Подружжя Лисюків. Вони до Кучеренків приходили щосуботи. А якщо в якусь суботу в них і не виходило нанести візит, то обов’язково це робили в неділю.
Зрештою, задзвенів дзвоник на вхідних дверях.
Галина Кучеренко кинулася в передню.
І на порозі постали Лисюки. Нонна і Веніамін. Обоє розсипаються посмішками.
— Ласкаво прошу до нашого затишного куточка! — гостинно запросила Галина гостей.
— А де Валентин? — наче стурбовано спитав Веніамін.
— А він на кухні. Допомагає мені стіл накривати.
— Справжній джентльмен! — захоплено вигукнула Нонна і з глибоким натяком зиркнула на Веніаміна.
А той, перекладаючи з руки в руку три миршавенькі червоні гвоздички, ніяково водив очима по стелі.
Нонна сердито смикнула чоловіка за лікоть.
Той, стріпнувшись, протягнув Галині квіти:
— А це вам!
У Галининій голові мимоволі запульсувало: «Гвоздики-ромашки! Ромашки-гвоздики! Гвоздики…».
І раптом похопилася:
— Ось вам капці! Взувайтеся.
Лисюки спантеличено втупилися очима на зношені до невимовного стану тапці, але... таки взулися.
— Проходьте, проходьте, дорогі гості! — гостинно запрошувала Галина. — Сідайте за стіл! Ось салатики! А ось Валентин і варенички несе! Зі сметанкою!
А ліпила Галина варенички відмінні: то з картопелькою, то із сиром, то із квашеною капусткою…
Лисюки Галинині вареники обожнювали. На них вони і налягли.
Та за хвилю… гості перестали жувати. Сиділи з набитими ротами і водили очима по господарях оселі.
Зрештою, Веніамін роззявив рота і виплюнув на долоню кілька твердих горошинок. Відтак, скривившись, полапав щелепу.
Нонна і далі сиділа з напханим ротом.
А Галина все припрошувала:
— Смакуйте салатики!
Веніамін виделкою наштрикнув якусь суміш із тарілки. Але та суміш настільки була клейкувата, що чи не вся потяглася за виделкою.
Веніамін поспішив повернути салат на місце. Разом із виделкою.
А Галина — сама люб’язність:
— Курочку! Курочку беріть!
Виделка в курочку не лізла. Ніж її не брав…
— Ой! — раптом похопилася Галина. — Валентине! Вино! Налий же гостям вина!
— Валентин налив.
Лисюки обережно пригубили вино. Але і цього було досить. Горло їм обпекло, неначе чорного перцю скуштували. І з їхніх очей потекли сльози.
Коли сяк-так криза минула, Лисюки, уникаючи поглядів, почали прощатися:
— Нам час іти. Дякуємо за гостину!
— Та що там! — награно щебетала Галина. — Не забувайте нас! Приходьте!
— Умгу… Обов’язково.
Коли за Лисюками зачинилися двері, Галина полегшено зітхнула:
— Мабуть, назавжди відшили їх!
— Та вже ж, — гигикнувши, підкинув словечко і Валентин.
— А то внадилися. Кожну суботу! Ромашки-гвоздики! Гвоздики…
— Та вже ж…
— Так, джентльмен! Яка там для нас кухня?
— Для нас — чудова!
— То вперед! А то я зголодніла.
— А з тим що робити?
— У відро. Ну, хутчіш!
— Біжу!