Цвіля

ВІКТОР ЗНОВУ ДИВУЄ
Під час перекусу Віктор поцікавивсь у Миколи:
— А хто тобі цей столик показав?
— Подруга моя.
— У тебе є под-ру-у-гаааа?!
— Еге. Галина зветься.
— А дружина ж як?
— Нормально. То наша обох подруга.
— А-аа… Тоді це міняє ситуацію. А перець хто фарширував?
— Я.
— Сам?! Хм. Смачний! А дружина що, тобі вже не готує?
Микола відбувся жартом:
— Я так багацько їм, що вона не встигає готувати!
Віктор із голови до ніг зміряв поглядом Миколу:
— Не сказав би, що багато їси.
Коли хміль і добра закуска додали кращого настрою, Ігор солоденько потягнувся:
— Зараз би ще й закурити!
Віктор зробив здивоване обличчя:
— А може, тобі ще й русалку подати? До речі, ви ж кидаєте курити!
— Тепер покинеш, — зітхнув Ігор. — Спокусив міцненькою… Отією, що від дядька Герасима. А після того «зеленого змія» самі знаєте…
Віктор мовчки ступив до свого авто. За хвилину повернувся:
— Нате, маніяки! — він поклав на стіл пачку «Прими».
У хлопців уже й очі на лоба полізли.
— Ну ти, Вітько, і даєш! Чаклун просто! — вражено проказав Микола і тут-таки додав. — У тебе не машина, а скатертина-самобранка! Може, в ній і сірники знайдуться?
Віктор розчаровано розвів руки:
— Чого немає, того немає.
Ігор заціпенів. Куди й настрій веселий подівся:
— То що тепер — дивитися на ці цигарки? А так усе гарно починалося…
ТРИ НЕЗНАЙОМКИ
З лісу на дорогу (за кілька десятків кроків від «столика») вийшло троє молодичок. Двоє були з відрами, третя — з корзиною.
Віктор легенько ліктем підштовхнув Миколу:
— Русалки! В них має бути вогонь!
Микола зірвався на ноги:
— Іду на переговори!
«Русалок» Микола наздогнав далеко в лісі.
— Ну, ви й бігаєте! — захекано видихнув. — Доброго дня!
— Доброго!..
— А у вас, часом, сірників немає?
— Не куримо, — відказала та, що з корзиною. І слушно додала: — А як це ви, курці, до лісу без сірників приїхали?
Микола стенув плечима:
— Та, знаєте, до лісу ніби їхали некурящими.
— Інтерррресно! — примружено проказала друга молодичка.
Потім вони всі троє захихикали і швидко зникли в заростях.
РЯТІВНА ІНОМАРКА…
— У них вогню немає, — повернувшись, повідомив Микола.
А курити хотілося ще дужче.
Микола, беручи до рук відро і свій довгий, півтораметровий ніж, запропонував:
— Пішли збирати гриби. Так і про куріння забудемо.
Праворуч загуділо. Показався чорний «Лексус». Микола — йому назустріч.
Ігор кинув навздогін Миколі:
— Куди ж ти з тим ножакою погнав?! Людей налякаєш!
Та Микола про ножа не думав. У лісі ж — усюди з ним.
«Лексус» зупинився. З віконця визирнув молодий чоловік. Підозріливо глипнув на грибника з довгим ножем. Зрештою спитав:
— Чого вам, хлопці?
Микола винувато:
— Та ось, прикурить би.
Водій протягнув запальничку, чиркнув. Спалахнув «благодатний» вогник.
І знову життя стало кращим…
Потім хлопці, зібравши зі стола наїдки, заглибилися в сосново-березовий ліс. У цій місцині грибів було багато. Куди не заглянь.
Назбирали по кілька відер. І красенів-білих, красноголовців, польських грибів…
І, зрештою, взяли курс на Малу Цвілю. До шосе.
ВІТЬКО! КАМІНЬ!!!
Дорогою хлопці жартували. Микола з Ігорем вихваляли метикуватого Віктора. Добрим словом згадували дядька Герасима, трьох «русалок» і водія «Лексуса».
І при такій жвавій, щирій розмові Микола раптом як зарепетує:
— Вітько! Камінь!!!
Та було вже пізно. Почувся скрегіт металу. Після ковбані авто ще проїхало кілька метрів і заглухло.
Віктор знеможено поклав голову на кермо. Видушив:
— Я ж знав, що там має бути камінь. І чому я на нього поїхав?
Ігор замислено проказав:
— Дореготалися…
Усі троє вийшли із салону авто. Віктор присів біля передка і, зазирнувши під машину, обхопив голову руками.
Микола, передчуваючи, що доведеться в лісі довгенько «кукувати», схопився за груди.
Ігор же почав істерично реготати.
Потім Віктор повідомив:
— Розбили картер. Все масло витекло.
Микола поцікавився:
— І що це значить?
— А це значить, що машина далі вже не поїде.
— І що робитимемо?
— Треба пхати.
— Кого??
— Машину.
— По піску?!!
— Тоді ночуватимемо в лісі.
— Ні, ночувати в лісі я не хочу.
— Тоді треба пхати.
До асфальтової дороги було з кілометрів п’ять. І, як на зло, жодного транспортного засобу на лісових дорогах.
Пропхали машину з-пів кілометра. Змокріли, мов у ставку викупалися.
Аж тут, попереду, почувся гул якоїсь машини.
Так і є. Легковик. «Форд».
Хлопці з надією замахали йому руками.
Чоловік іномарки ніби й погодився дотягти хлопців до шосе, та встряла його дружина:
— Ні-ні! У нас немає троса! І взагалі, ми дуже спішимо. Боря, поїхали! Боря, вперед! Ніколи!
Вони поїхали. Збирати гриби. А хлопці попхали авто далі. До шосе.
І знову щось загуло.
Це був темно-зелений «Уазик».
Тілистий дядько, років п’ятдесяти, зупинившись, заусміхався:
— Попали в халепу?
— Ой, не питайте…
І хлопці розповіли чоловікові свою пригоду.
І той розчулився. Знайшов трос. І потягнув «Жигулі» до асфальтівки.
Як кажуть, світ не без добрих людей. Одна така добра людина, Олександр, котрому зателефонував Віктор, дотягнув розбиту машину до Новограда.
Ось так хлопці з’їздили по гриби.
До речі, грибам толк дали. І машина ремонтується. Хоча це й не дешева штука. Але ці гриби… І чого так по них у ліс тягне?..