Славлю Мамку

Життя — прекрасна штука, хоча надто не проста. І найдивовижніше те, що доля посилає тобі море людей. Але є такі, котрі, як зорі на небі, а вірніше, як серед них — повний або молодий місяць — найяскравіший, постійно поряд, найбільш видимий.
Ось такою стала для нас багатьох і мене особисто Ліна Наумець — наша Мамка, як звикли ми її називати ще багато років тому. А це було ще тоді, коли кожен із нас відрізнявся молодечим запалом, енергійністю й оптимізмом, мав чітку програму максималістських дій, здобував і накопичував життєвий досвід, удосконалював стиль і практику роботи.
Саме тоді військова служба Михайла Миколайовича Наумця привела родину з Німеччини, де він служив, до Новограда-Волинського. Це було у далекому вже 1978 році.
А далі, як і у всіх, розпочався процес знайомств, працевлаштування, входження в колективи, визнання ними і т.д. Звичайно, були хвилювання, переживання й розчарування… І все ж було те все даремно, бо одразу на молоду, невеличку, але збиту, кобетку, таку свіженьку, завше усміхнену, тонку і дотепну у своїх висловах, усі, а особливо ми — чоловіки, звернули увагу, одразу побачили надійного товариша, друга, оцінили її непідробну душевність. Особливо кидалася в очі її безкорисливість, готовність прийти на допомогу.
Без всілякого перебільшення можу твердо засвідчити, що Ліна Дмитрівна ставала душею буквально кожного колективу, в якому їй доводилося працювати: машинобудівний технікум, бюро подорожей та екскурсій, товариство «Знання», кооператив «Горизонт», районна рада депутатів, міськвиконком, НВЕГК… Я ж хотів би трішки більше і конкретно згадати роки нашої спільної роботи на різних посадах, у різних ролях. І це — незабутнє…
Здавалося б, де можна в нашому місті застосувати знання фахового інженера-металурга? І все ж таки, викладач металознавства та технології металів, куратор групи, де було 30 хлопців, щедро дарувала свої знання та невеличкий життєвий досвід студентам машинобудівного технікуму. Мало хто з викладачів визнані своїми колишніми студентами, як найближчі люди. До Ліни Дмитрівни з дивною регулярністю, як до матері, постійно телефонують і приїздять солідні, впевнені в собі, маючі чіткі життєві позиції й посади, змужнілі вже чоловіки. Вони подарували їй сучасний монітор, щоби було зручніше працювати на комп’ютері, підтримали матеріально під час випуску книги «Новоград-Волинський. Персоналії».
А далі було ще більше: на подив самій собі, проявилися здібності говорити мудре слово, переконувати, пояснювати. Ліна Дмитрівна стала одним із найкращих лекторів міськрайонного товариства «Знання», яке невдовзі очолила. Вона — одна з відповідальних секретарів області, яка нагороджена почесним знаком Всесоюзного товариства «Знання». А ще вона стала активним дописувачем єдиної на той час у місті газети — «Лесин край».
Таким мистецтвом, універсальністю Бог міг нагородити небагатьох. Її запрошують на роботу до органів місцевого самоврядування: спочатку в апарат районної ради депутатів, а через два роки — до міської ради та її виконкому. Це був період становлення суверенної держави. Саме вона стала головним сценаристом вже новітнього районного свята — першої річниці Незалежності України, яке було проведено в колишньому райцентрі — селищі Ярунь.
Ще й сьогодні земляки з приємністю згадують проникливі передачі Ліни Дмитрівни по місцевому радіо: вона тоді була і редактором радіоканалу міської ради, і його літературним працівником, і диктором. Все це їй згодилося в удосконаленні української мови, якою вона, російськомовна, на той час володіла слабо.
А ще була копітка робота краєзнавця-історика, напружені місяці й роки збирання, накопичення і відтворення матеріалу у книзі «Товариство об’єднаних слов’ян» про декабристський рух в Україні і, зокрема, у Новограді-Волинському. Про значимість цієї праці свідчить той факт, що у 2013 році Інститут історії України НАН України запропонував їй підготувати статтю до 7-го тому «Декабристи в Україні». Її стаття — серед дослідників із Франції, Санкт-Петербурга, Швеції, Омська, Іркутська.
Ця неординарна жінка багато працювала на благо нашої громади! Практично настільним став для нас «Звягельський календар». Немає жодної днини, щоби не було зафіксовано якоїсь, дійсно історичної для нашого Поліського краю, події на сторінках ще одного календаря — «Цей день в історії міста». Ось, наприклад, хто пам’ятає село Лубчиці чи хутір Лідівка, і що вони 28 лютого 1959 р. увійшли до складу міста Новограда-Волинського? Це історичне видання стало невеличкою місцевою енциклопедією.
Не можу не оминути й роль Ліни Дмитрівни, як неофіційного помічника очільників влади, безкомпромісного порадника і критика. Це буквально диктувало, змушувало всіх нас тримати форму, слідкувати за своїми діями і висловами, уникати незручних і неприємних випадковостей. Скажу відверто: цього не вистачає багатьом із керівників. Знаю по собі особисто: були такі моменти, коли наша помічниця ставала в буквальному сенсі на коліна, аби відмовити від необачних кроків. Сьогодні, озираючись назад, аналізуючи все, можу твердо заявити, що один такий епізод, мабуть, був для мене доленосним, коли прийшлося зняти свою кандидатуру з балотування на депутатство до Верховної Ради України, саме завдяки наполегливості Ліни Дмитрівни.
А ще ж був економіко-гуманітарний коледж, викладання риторики та логіки, виховна робота зі студентами, створення підручника, за яким студенти навчаються й досі.
І невтомна, безперервна, краєзнавчо-історична, літописна, самостійна і колективна діяльність. Яка ж то складна, виснажлива, марудна, повсякденна праця, участь та видання декількох солідних книг: «Новоград-Волинський. Історія міста», «Новоград-Волинський. Вулиці міста» та «Новоград-Волинський. Персоналії». А ще — статті у майже щорічні краєзнавчі збірки, створення «Абетки-розмальовки» з розповідями про історію міста для дітей молодшого віку, редагування та підготовка до друку книг молодих місцевих поетів.
А ще в її житті була жіноча рада, де вона теж вносила свій вагомий внесок.
І цих «а ще та ще» — надто багато. А як не згадати, що ще ж є місія дружини і материнська, яку вона виконувала зразково, бо забезпечувала, як кажуть, тили прекрасного сімейства — трьох своїх чоловіків: Михайла Миколайовича та синів Андрія й Сергія, які вже стали відповідно майором та полковником, двох племінників та чужого хлопця, опікунство над яким офіційно взяла, коли тому було лише 13 років. І зараз, вже 34-річний чоловік, разом зі своєю дружиною називають Ліну Дмитрівну — Мамкою.
Тож, хай Бог береже цих достойних людей, бо на таких світ стоїть.
Славлю Ліну Дмитрівну — високошановну, почесну нашу ювілярку та її безспірний феномен.