У пам’ять про Юрія Ковальського

Важко писати про людину в минулому часі, про людину, з якою працював, у якої набирався журналістського досвіду, і яка передчасно, на злеті творчого шляху, відійшла за межу Вічності…
Вперше доля мене звела з Юрієм Івановичем, коли він працював у газеті «Радянський прапор» (тепер «Лесин край). Його кабінет, який ділив із коректорами, розміщувався тоді в одному з приміщень місцевої друкарні. Було це в кінці вісімдесятих. Я саме повернувся із Чорнобиля, де брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Прийшов я до Ю.Ковальського (як знаного поета), аби показати йому свої перші поетичні спроби. Щоправда, вони були написані російською мовою, за що Юрій Іванович мені дорікнув, мовляв, чого ви всі російською пишете, що то за мода така пішла? Затим почитав мої літературні «старання» й каже:
— А чому не спробувати писати прозою?
Пізніше я зрозумів, що поезія моя була слабкою. І це було правдою: перші спроби… Адже, щоб чогось значного досягти в житті, як колись говорили, не один пуд солі треба з’їсти. Проте я таки дослухався до слів досвідченого поета і перейшов на прозу. І не шкодую.
Коли я прийшов працювати до «Звягель-Інформу» без належного досвіду, то не все вдавалося. Юрій Іванович, який очолював тоді редакцію, допомагав мені, вичитував матеріали, шліфував їх.
Працюючи пліч-о-пліч з Юрієм Івановичем, мене вражали незвичайні його спокій і витримка у спілкуванні з відвідувачами. А до газети приходили люди з різними клопотами і вдачею. І, здебільшого, йшли до редактора, тобто, до Юрія Ковальського. Він міг годинами терпляче вислуховувати їхні (не рідко і нудні) зауваження щодо газетних матеріалів, скарги на інстанції тощо. Але при цьому Юрій Іванович не втрачав самовладання. Усміхався відвідувачам, щось їм роз’яснював, давав якісь поради, когось кудись спрямовував, а то й сам допомагав вирішити ту чи ту проблему. Складалося враження, що Юрій Іванович не сортував людей на добрих-поганих, шанував кожного. А це, погодьтеся, не так просто. І це, в свою чергу, було прикладом для всього колективу.
Під його керівництвом хотілося працювати. Шукали нові теми, розширювалися горизонти збору інформації. Почали виїжджати до обласного центру, до столиці. Брали інтерв’ю у політиків високого рангу, в письменників… І, певна річ, не забували про село.
Загалом, перші кроки «Звягель-Інформу» були складними. Комп’ютерів тоді ще не було. Авторські тексти набиралися на друкарській машинці. Мали клопіт із папером для друку газети. Адже йшли «шалені дев’яності» минулого століття. Перед Україною постали невідомі досі проблеми та виклики: інфляція, зупинка підприємств, безробіття, порожні полиці магазинів. Українці стали купонними мільйонерами!.. Однак викручувалися, знаходили папір, і не було такого тижня, щоб не вийшов черговий номер газети.
Пригадую, коли з друкарні приносили номер газети, яка ще пахла свіжою фарбою, Юрій Іванович з якоюсь незвичайною обережністю, з трепетом, неначе немовля, клав її на стіл, легенько проводив долонею по першій сторінці й уважно проглядав матеріали. З такою ж обережністю перегортав сторінку і так само легенько розгладжував її, неначе боявся завдати шкоди паперові, і читав далі.
Хоча зміст такого підходу крився в глибшому. Юрій Іванович дуже любив свою роботу, а ще цінував людську працю, друковане слово, кожен номер газети, над створенням якої працювало стільки людей.
Незабутніми лишаються цікаві розповіді Юрія Івановича про журналістів «Радянського прапора», у колектив яких він влився молодим хлопцем.
Вражав мене Юрій Іванович своїм співом. Скільки знав українських пісень! Я таких раніше й не чув. Не раз дивувався: це ж треба стільки знати текстів, пам’ятати їх! І де він їх, тих пісень, стільки «поназбирував»? Чи не на суховольській землі, у тих давніх українських глибинах, де родився?
Мав Юрій Іванович обдарований хист вести літературно-мистецькі вечори, приурочені до свята «Лесині джерела». Часто головував на засіданнях плеяд у Будинку-музеї Лесі Українки, коли на гостину приїжджали творчі особистості з багатьох куточків нашої країни, а також — гості із зарубіжжя.
Народившись серед могутніх лісів і будучи закоханим у поліські краєвиди, Юрій Іванович винаходив часинки, щоб усамітнитись у якомусь лісочку або під вербичкою на річці, де вільно думалося, мріялося, де народжувалися нові поетичні рядки. «Мені нарешті треба тиші. Верби цієї з вітами сумними…» — писав поет.
А ще Юрій Іванович був затятим рибалкою. Здавалось, і погода не для «кльову», але піде і наловить! Пригадую випадок (тоді я ще не був знайомий з Юрієм Івановичем особисто, але хто він, — знав). Їздив я зі знайомими по гриби. Під Городницю. Вже повертаючись автобусом додому, у Малій Цвілі на зупинці я помітив чоловіка з телескопічною вудкою. Посміхаючись, він махав водієві, аби той спинився. Та водій проїхав повз нього. У рибалці я впізнав Юрія Івановича. Я тоді неабияк здивувався: як-то не зупинитися такій людині?! Я тоді вважав, що Юрія Івановича знають усі новоград-волинці. І не дивно. Часи були інші. Тоді людей пера поважали більше, ніж тепер.
Автобус був переповнений і, певне, водій не захотів ще підбирати чоловіка зі снастями.
Пригадую, Юрій Іванович мріяв видати збірку власних рибальських спостережень. Не судилося… Та й не поспішав він. Не раз, наче соромлячись, говорив: «А… Може, якось потім».
Не вийшло і «потім»…
Це — лише крихта епізодів із життя Юрія Івановича Ковальського. 9 червня минуло двадцять років, як із нами його немає. Талановитого журналіста, поета, люблячого батька, порядної, скромної і доброї людини. Підступна хвороба була невмолимою. Та Юрій Іванович про неї нікому й не говорив. Не скаржився. Ось такою він був людиною.
Багато задумів не встиг здійснити наш товариш і колега. Хоч і написав багато. Та ось, завдяки наполегливості і невтомності Галини Василівни, дружини Юрія Івановича, світ таки побачив книжки поета, які, без сумніву, стануть у ряд із доробком визначних особистостей поетичного слова.
Пам’ять про таку Людину має жити. Та не лише в книжках, а й у наших серцях.


ІДУ НА КАМ’ЯНУЮ ГОРУ….
Почну з святого — з отчої землі,
А чим скінчу, — іще не знаю.
Я прилітаю й відлітаю,
Скінчу я вами, журавлі.

Над полем, лісом, над водою
Прощальне коло зробить ключ.
Ні, краще буду я рікою
З таким ім’ям, як в тебе, Случ.

Не підплисти на перекатах,
Шумить, як Той, що греблі рве,
Щоб не дрімали потерчата,
Щоб знали: він ще не вмер, живе.

Але ж життя — це вічна повінь,
Уже Дніпро, говорять, — не ріка,
Можливо, з вітром йду на сповідь,
І грає музика листка…