Одного разу в стоматології

Зуби…
І навіщо природа нагородила ними людину?
Ні, щоб ото без нервів…
Буває, як заниє…
Було це напередодні Нового року. В суботу.
Стоматологія…
— Доброго дня!
— Здраствуйте!
— Невже відчинено?!
— Як бачите.
— І, навіть, приймають?
— Навіть приймають!
— Яке щастя! А… Хороший лікар?
— Вам поталанило! По коридору — праворуч. Побачите чергу.
— В канун свята — і черга?
— Зуби не питають, коли їм боліти.
— Слушно.

Біля дверей до лікаря сидять на стільцях пацієнти — дві жінки і три чоловіки.
В усіх такий вираз обличчя… Неначе перед стратою.
В одного тільки молодого чоловіка жевріє посмішка на лиці. Він гладить долонею плече чорнявої молодички, очевидно своєї дружини, а відтак нахиляється до неї й турботливо питає:
— Ну що, Валюшо, як ти?
Дружина спочатку понуро кивнула, а відтак захитала головою так, що, певне, означало «не знаю як».
А тут ще з-за дверей почулося пронизливе виття бормашини.
Валюша застогнала. Потім вона закинула голову назад і закотила очі.
Чоловік кинувся до неї:
— Тобі погано?
Дружина повільно розплющила очі:
— Нічого, Толю. Все добре.

До гурту зубних страдників приєднався немолодий приземкуватий чоловік у кепці.
— Хто тут крайній? — поцікавився він, потираючи долонею ледь припухлу ліву щоку.
Толік кивнув на худорляву бабцю в червоному плащі і такого ж кольору плетеній шапці.
— Н-даааа, — невесело протягнув новоприбулий. — Це ж треба таке, щоб ото така халепа. Ще й напередодні Нового року! Дві ночі не спав. Думав, минеться. Той зуб і раніше мене турбував. Але якось недовго. Переставав нити. А це… Що тільки не пив, чого тільки не прикладав, чим тільки не полоскав — болить, як сказився! Він у мене запломбований. Давно вже. Ще… Кутній. Останній. Рвати треба.
Зарипів стілець під бабусею у червоному.
— Хіба то клопіт? — задерикувато, навіть по-молодечому спитала невідь у кого. — Я з ними не панькаюся. Заболів — до лікаря! Заболів — до лікаря! Пару зубів у роті зосталося. На мій вік вистачить!
Валюша знову почала закочувати очі.
Толік знову заклопотався коло дружини:
— Ну-ну, дорогенька. Все буде добре.
Бабуся, дивлячись на цю сцену, презирливо хмикнула.
До черги підійшла висока симпатична блондинка. Здивовано округлила очі:
— Це всі до стоматолога?!
— Всі, всі! — сердито відказала бабка у червоному, здогадавшись, що краля мітить проскочити без черги.
Блондинка обурливо-претензійно заявила:
— Та мені тільки миш’як витягти!
— Добре, що не гланди… з одного місця! — в’їдливо кинула стара.
— Та я домовилася!
Але бойова бабця так подивилася на білявку, що та зрозуміла, що не варто нариватися на цю скажену особу. Тож, дамочка стала осторонь біля стінки, до половини пофарбованої в салатовий колір.
Саме в цей момент із кабінету лікаря вийшов чорнявий хлопчина. Слідом за ним — висока, огрядна моложава лікарка. Побачивши струнку блондинку, медичка кивнула їй зайти до неї.
Всі примовкли.
Коли ж дамочка «з миш’яком» зникла за дверима, бабка в червоному дратівливо процідила:
— Лахудра!

Черга поповнилася ще одним відвідувачем — молодим чоловіком у плямистій формі.
— А лікар один приймає? — весело поцікавився він.
Бабця в червоному, котра вже зайняла оборону біля дверей, проникливо глипнула на молодика:
— Одна, одна. А тобі навіщо лікар?
— Як навіщо? Зуби.
— Щось не видно, щоб вони тебе хвилювали.
— Чого це?
— Бо веселий, наче з гулянки!
— Я завжди такий.
— Молодець! Козак!
«Козак» притулився до стінки, де щойно стояла блондинка «з миш’яком».
Про себе нагадав чоловік у кепці:
— Н-дааааа… А я вже думав, якщо не вирву сьогодні того клятого кутняка… — Він перевів погляд на військовика. — Молодий чоловіче, а у вас яка проблема?
— Зуб! — усмішка не сходила з губ у вояка. — Один із кутніх. Але внизу. Якби зверху…
— То що?
— Зверху — я би сам вирвав. Плоскогубцями. Як уже було до цього. Як заболів… А лікаря поблизу немає. Коротше, обстановка така була. То я плоскогубцями — хвать його! Гопа! І вилетів зі щелепи!
Валюша почала сповзати зі стільця. Толік ледь устиг її підхопити попід руки.
— Ви, молодий чоловіче, якось би акуратніше з такими речами в присутності слабкої статі.
— Та бачу вже…
Одна бабуся в червоному із захватом і блиском у очах слухала відчайдуху-вояку.
Із кабінета лікаря вийшла блондинка і, вихиляючи принадами тіла, попрямувала до виходу.
Стара і тут не стерпіла:
— Казала ж: хвойда!

Підійшла Валюшина черга. Толік заклопотався:
— Не хвилюйся, люба. Все буде гаразд.
Коли за напівживою дружиною закрилися двері, Толік безпорадно розвів руки:
— Вона у мене страшенно боїться цього діла. Я завжди з нею. Як охоронець.
— А кому легко рвати зуби? — зауважив чоловік у кепці.
І всі, наче за командою, подивилися на кремінь-бабусю, а відтак перевели погляд на веселуна-вояку.
У дверях з’явилася бліда Валюша. Її супроводжували огрядна лікарка і її помічниця. Вони пішли до того кабінету, де рвали зуби.
Толік почимчикував слідом за ними.
А через кілька хвилин всі бачили, як Толік, обережно підтримуючи Валюшу за лікоть, пішли до виходу.

Коли лікарка приймала чергового пацієнта, примчав захеканий юнак. На його нижній губі, скраю, — пірсінг. У носі — пірсінг. У вусі — пірсінг.
І — до дверей.
Бабуся-цербер випнула сухорляві груди:
— Ку-ди!
Парубок — наче винувато:
— Я домовлявся.
Ріденькі брови в бабусі суворо з’їхалися докупи:
— І ти домовлявся, чудо в залізяках?!
— В мене карієс.
— А в мене нерви!
Носій пірсінгів мовчки відійшов убік.
Потім до лікаря зайшла бабуся в червоному.
А після неї відвідувачів із зубними проблемами з кожним разом меншало.
Останнім від лікаря вийшов пожвавлений пацієнт у кепці. Виявилося, що він — доброї душі чоловік, бо пропустив усіх поза чергою, а потім уже сам сів на стоматологічне крісло.
Лише лікарці було відомо, що цей добряк не менше Валюші боявся рвати зуби…