Халепа із замком

На центральний базар Роман приїхав на велосипеді. Як зазвичай, припнув його тросиком до однієї із металевих труб, що з торця п’ятиповерхівки підпирали бетонний козирок.
Уже за кілька кроків від запасного входу-виходу (просто на асфальті) порозкладалися зі своєю садовиною-городиною дядьки і тітки, бабці й дідугани, дівчата і хлопці...
Були тут і гриби у відрах, молоко в пластикових пляшках, абрикоси і сливи у ящиках…
Роман довго не затримувався. Поспішав додому. Тому, купивши декілька кілограмів молодої картоплі, купку огірків, кіпку помідорів, гайнув до свого велосипеда.
Круть-верть — не відкривається замок на тросику. Заклинив.
Ще одна спроба.
Не йде. Наче зваркою заварило того ключа в замковій шпарині.
І в такий непідходящий момент. І у такому непідходящому місці. Он уже глипають. Торговці. Спробуй доведи їм, що ти не слон!
«От халепа, — сам до себе мовив Роман і дещо розгублено почухав рукою потилицю. — Влип.»
Роман обдивився трубу-сотку, до якої був припнутий його велосипед. Нижній кінець опори намертво «сидів» у бетоні. Не вирвеш. Верхній кінець…
— Хе! Хіба так працюють? — пролунало позаду.
Роман напівобернувся. Перед ним — довготелесий, з головою-динею молодик. З насмішкуватою пикою. Смокче цигарку з фільтром.
— Не зрозумів, — відказав Роман, роздивляючись напівзігнутого незнайомця.
— Кажу, так діла не роблять. — Той майстерно перемістив цигарку з одного кінця рота в другий.
— А як треба?
— Тут без кусачок не обійтися. Моцних. Чик — і…
— Наступного разу візьму! — невдоволено кинув Роман і знову запорпався біля капосного замка. Але той не ніяк піддавався.
Довгов’язий нагадав про себе:
— Допомогти?
— Чим?
— Хе. Вдвох рвонемо і розіпнеться замочок.
— Досвід маєш?
— Було.
— Не треба.
— Дивись, може хазяїн надійти.
— Хазяїн я.
— Ааааа… Ну, будь здоров!
— І тобі не кашляти.
Сухоребрий гевал зник, як і з’явився.
Круть-верть.
Сидить ключ у замку, як цвях у колоді.
Торговці і перехожі виявляють до Романа ще більшу зацікавленість.
Підійшла бабуся. У жовтій футболці, сірих шортах, білих тапках. На босу ногу. І також худорлява. Тільки росточком десь наполовину з тим гевалом.
І так єхидненько:
— Вкрасти хочеш, нечупара?
— Хочу! — буркнув Роман, змахуючи ребром долоні піт з чола.
— Ну-ну, — загадково відказала бабуся і розчинилася між торговцями.
Поряд, край дороги, стояли легковики, мікроавтобуси.
Роман підійшов до власника «буса». Йому десь під сорок. Коротко стрижений. У синьому спортивному костюмі. Чорницею торгує.
— Прошу пробачення, — сконфужено сказав Роман. — У вас, часом, ломика немає?
— Ломика? — торговець з підозрою подивився на парубка.
— Еге. Або монтировки.
— Монтировки? Хм… А навіщо це тобі?
— Замок зірвати. На велосипеді.
— Замок, кажеш, зірвати?
— Заклинив.
— Заклинив?
— Та що ви…
— Так, іди звідси!
— Ясно. Що діло темне.
— Та отож… Черніка! Черніка! Свіжа! Без радіації! З Баранівського району! Підходьте, не минайте!..
Роман поплентався до свого велосипеда. Втупивсь у замок, який останнім часом почав «клинити». Проте завжди відкривався. Після другої-третьої спроби.
Знову — круть-верть. І — відкрився! Замок! Замочок!
А позаду:
— Допомогти?
— Не треба. Дь… дя-ку-ю.
Двоє поліцейських.
Перехожі? Власник «буса»? Чи бабка в білих тапках їх викликала?
Хай там як, а люди у нас пильні. Молодці!
Один зі стражів порядку поцікавився:
— Документи є?
— Якщо на велосипед, то вдома, — відказав Роман.
— А документи, що посвідчують особу?
На щастя, Роман завжди возив із собою паспорт. В сумочці через плече. Пояснив ситуацію.
І правоохоронці Романа відпустили. Але «про всяк випадок» занотували до записника його дані. А наостанок ще й побажали гарного дня.
Гарного дня!.. Аякже…