Полювання на москаля

Лихі діла творять московити на нашій благословенній землі…

Та що б вони не коїли — не здолати північній скаженій орді український народ! Народ із козацьким духом!

Помилився головний московський рашист. Наш народ непереможний! Багацько різних зайд у різні віки приходили на українську землю, щоб нас знищити. Та після кожної лихолітньої доби український народ, мов та підтята вербонька, відроджувався, міцнів, ставав на ноги.

Живучий наш народ! Доведено історією. Стійкий і героїчний! Це підтверджують наші відважні захисники!

Це довів увесь український народ, повставши проти московитських варварів!

Наші люди голими руками спиняють російські танки!

Наші жінки скляними банками збивають військові ворожі дрони!

Наші трактористи викрадають у московитів військову техніку!

Хіба можна такий народ побороти?

Ні-ко-ли!

Рашистські орки сміливі, коли сунуть гамузом. А коли лишаються наодинці або невеликими купками, — разюче змінюються. Піднімають догори лапки і вигадують усіляку нісенітницю, на кшталт, «не знали куди їх послали», або вони їхали на «ученія», а тут таке... Деякі російські солдати твердили, що вони заблукали тощо.

І такі обличчя у них невинні. Такі собі янголята!

Та добре вони знали куди і для чого йдуть!

Хоча б із засобів масової інформації.

* * *

Проводжає дівчина коханого на «військову операцію»:

— Ваньок, — ласкаво каже. — Надалбі етіх хахлов побольше і скарєй с арденами возвращайся ко мнє.

— Буть спок. Надалбаю!

Через тиждень. По мобільному:

— Как там дєла, мілок?

— Пі.... єць! С нашей роти осталось только пять чєловєк.

— Та гоніш ти! Тут по тєлєвізору...

— Дура ти! Мєня слушай!

— Ти кончєний?

— Та пашла ти...

Коротше, солдат «вєжліво» послав кохану туди, куди пливе їхній військовий корабель...

Це в них така манера спілкування. Хто стежить за новинами, той помітив, як полонені російські солдати розмовляють зі своїми батьками телефонами, що їх надають їм наші військові. Лихослів’я і матюк на матюку. Байдуже, з матір’ю говорить чадо чи з батьком.

А ще найдивніше, що ті батьки не дуже-то й співчувають долі своїх синочків. Це відчувається за інтонаціями розмови.

Хоча трапляються й винятки.

* * *

«Осталось только пять чєловєк»...

Мочать москалів наші захисники!

Та й прості українці не сплять. Хто як може, так і партизанить.

Їде ворожа колона. Танки, бронетехніка, бензовози...

В одному селі командир російської колони поцікавився в селян, як швидше доїхати до Києва.

— Їдьте, шановні «визволителі», ось тією дорогою, — вказав пальцем напрям один дідок. — Тримайте курс он на той лісок.

Уже пізніше московитський полонений, один із небагатьох, хто лишився живим із тієї колони, розповідатиме, що, мовляв, при наближенні до ліска, до якого їм порадив їхати «добрий» дідок, раптом почали горіти й вибухати їхні танки, «броніки», бензовози. Хто вцілів, той вистрибував із палаючої техніки і розбігався по кущах, дехто — здавався в полон.

Одного бравого «вєлікороса» полонили селяни.

Кепкували з нього:

— Оооооо, усцявся москаль!

— Еге! Солдат непереможної армії!

— І вєлікого народа! Ану повернися!

Полонений виконав наказ.

— І ззаду мокро! Не інакше, куме, як у воїна аварія в його кишковому тракті!

— Напевно! Хіба не нападе «настя» від пайка семирічної давності. Бач, як його від вітру хилитає! Чого прийшов до нас, москалику?

— Сказалі, што на учєнія ідьом.

— Знову «учєнія»... А труси, що в твоїй пазусі знайшли, з кого зняв?

— Я нє снімал.

— А де взяв?

— В домє каком-то нашол.

— Мародериш, супостате? Ведіть його, хлопці, до наших військових!

Уже не є секретом, що московитські окупанти повсюдно вдаються до мародерства.

Вриваючись до українських сільських хат і бачачи там комп’ютери, плазми, ноутбуки, пральні машини, холодильники та іншу техніку, вони заздрісно вигукують:

— Вот, куркулі!

Та ото ж, «куркулі». Чи то пак, трударі. Все своєю працею зароблено, нажито. Все своїм серцем викохано, випещено. Не ліземо по чуже за «паркан до сусіда». Як ото немита, дика московитська орда...

Сидить десь там за Уралом у хаті «дєрєвєнской», що навкруг заросла кропивою та бур’яном, старий шкарбун. Сидить у подертому ватнику, у дірявих валянках, і, хлебчучи кислі щі, волає: «Ми — вєлікая нация»!

Це ж треба так задовбати голови!..

Але ж вони самі хочуть такими бути, із задуреними головами.

Стьобаними своїми ж царями. Чим дужче государі стьобають батогом своїх смердів, тим вони більше цілують дупи своїх мучителів.

Такий менталітет. Ординський. Холопський. «Спиногнутий»!

Дехто з «визволителів», носіїв «руского міра», зізнається:

— Послалі на спєцопєрацию.

І сумлінно виконують завдання, поставлене своїми командирами.

Вбивати, руйнувати, гвалтувати, грабувати...

Грабують усе, що потрапляє на очі. Навіть унітази! І… труси!

Очевидно, «вєлікая і могучая» не встигає власноруч шити спіднє!

Ось така «спєцопєрация». Непогано вона «провадиться» і по торгових точках.

Уламуючись до якогось магазину, північні зайди хапають продукти, горілку, цигарки...

Певна річ, хіба далеко зайдеш на сухпайку семирічної давності?..

* * *

Зрозуміло, війна несе людські втрати, руйнування, сльози, відчай...

Та ми цих нелюдів покараємо! Суворо покараємо! Кожного москаля!

Але поки ми не маємо права занепадати духом. Показувати ворогу свою слабкість.

Та й не дочекаються!

Це й наразі демонструють українці.

В одне українське село заїхало кілька рашистських танків і бронетранспортерів.

Зупинилися біля крайньої хати. З хвіртки вийшов із сивим довгим волоссям на непокритій голові дід, із довгою бородою. Та дідуган був ще міцної статури.

Москаль, що сидів на броні, зухвало спитав у нього:

— Дєд, водка єсть?

— Оп’ять двадцять п’ять! Оп’ять шнапс, яйка, млеко! — Сплюнув старий і голосно відказав. — Тута водкі нєт! Нєт тута водкі! А що, «бояришник» уже увесь вижлуктили?

Москалі змогли зрозуміти лише слово «бояришник».

— А што, єсть бояришнічек?

— Є, є. У нас усе є. Гей, хлопці! — махнув рукою дідок убік хати. — Зустріньте москалів, як годиться!

Раптом з усіх боків застрочили кулемети, автомати.

— Йо…

Танкіст нажахано пірнув у люк танка.

Той же дідок-отаман піді-
йшов до грізної машини. Постукав якоюсь залізякою по броні. Наказав:

— Русіш зольдатен! Здавайся! Ти окружон! Дамо тобі лапті, гармошка-балалайка і будеш жити!

Заскрипів люк. З нього, з піднятими руками, почали з’являтися перелякані «зольдати».

Сивий дідуган і далі заправляв ситуацією:

— Хенде хох! Путлєр капут? Капут, питаю, песиголовці кляті?

— Капут! Капут!

— Путлєр ху@ло?

— Ху@ло! Ху@ло! — навперебій вигукували ошелешені москалі, зіскакуючи з техніки. Вони ніяк не могли збагнути, куди потрапили: чи то до України, чи вже в передпокій пекла.

І не дивно.

Їде чимала ворожа колона.

На розгалуженій дорозі знак: праворуч — «Великі бандерівці», ліворуч — «Середні бандерівці», прямо — «Малі бандерівці».

Орки сторопіли:

— Бляха! Кругом бандьори! Куда ми попалі? Чьо дєлать?

— Єдєм прямо. Там іх мєньше...

Поїхали.

І забахкало! І загахкало! І запалало!

І зашкварчав метал! І понесло духом смаженого поганського!

І вже «іх там нєт»!..

(Далі буде)

Лихий БАНДЕРІВЕЦЬ