Троянди для нареченої

Юрій вибрав букет червоних троянд на свій смак і зауважив, що він — найкращий серед розмаїття квітів на цьому торговельному майданчику. Аромат чарував, п’янив.
«Які ніжні! Які прекрасні! Марійці обов’язково сподобаються!» — зачудовано подумав парубок про свою наречену і поспішив розрахуватися з вертлявою бабкою.
Старушенція, взявши гроші за квіти і, наче вгадуючи думки хлопця, якось замріяно-втішено сказала:
— Сподобаються! Аякже, сподобаються! Повір бабі Любі!
— Вірю! Дякую! Хай щастить!
— Біжи, біжи, кавалєр! Ех-хеее…

Несподівано з південного сходу насунулось густо розсипане дрантя сіро-сизих хмар і задріботів переривчастий теплий липневий дощ.
Юрій нахилився над букетом троянд, щоб заховати їх од мокви.
До стоянки «таксі» вже було пальцем кинути.
Пробігаючи повз автобусну зупинку, Юрій мигцем уловив силует жінки на лавці, котра, нібито, трималася рукою за живіт.
Парубок загальмував. Два-три кроки зробив назад. Зрівнявшись із передньою металевою стінкою зупинки, чіпким оком кинув на жінку. Хоча… Дівча дівчам. У коротенькій сірій спідничці, голубій блузці. Коротке темне волосся. Тільки от вагітна. І справді, рукою тримається за округлений живіт. Обличчя змучене. Очі закриті. Її пересохлі губи щось шепотіли. Потім дівчина застогнала.
Юрій наблизився до незнайомки.
— Що з тобою, дівчино? — тихо спитав:
Чорнявка поволеньки розплющила очі. Скривлено всміхнулась. Очевидно, побачила перед собою пишний букет червоних троянд.
Юрій перепитав:
— Ти як? Нормально?
— Не знаю.
— Це як?
— Ой!
— Та чого ти?!
— О-йой!.. Я, здається, народжую.
Юрій розгублено перевів погляд на живіт дівчини. Проковтнув сухий клубок. У голові — цілий рейвах! Усі шляхи, як кажуть, погубив. За хвилю спантеличено проказав:
— Оце ситуейшен!
Чорнявка знову заойкала. Вже голосніше.
Тільки тепер до Юрія почав повертатися здоровий глузд:
— От, блін! Ти тут сама?
Дівчина кивнула.
— Чекай! Я зараз! — кинув через плече Юрій і зник у дощовій мжичці.
А за хвилину-другу до зупинки підкотило таксі. Відкрилася задні дверцята, з салону авто вилетів Юрій. Захекано кинувся до майбутньої мами.
— Давай сумку!
Дівчина враз міцніше притисла її до себе.
Юрій сторопів. Здивовано проказав:
— Ти подумала, що я хотів…
— А чому не «швидка»? — перебила та.
— Що? — не зрозумів Юрій.
— Чому — таксі, а не «швидка»?
— А що, треба було викликати «швидку»? То я зараз! — Юрій шпарко потягся за мобільним.
— Та не потрібно вже, — зупинила його дівчина.
— А що треба?
— Візьми сумку.
— А як тебе хоч… звати?
— Юлька.
— Ха! А мене Юрка.
— От і познайомилися. Допоможи вже, чи що.
— Й-як?
— Та ніжно!
І тут вони обоє пирснули, а відтак захихотіли.
Не дивно. Очевидно, що далася взнаки напружено-нервова ситуація. Хоча і виглядала вона дещо кумедно.
З віконця таксі висунувся водій:
— Гей, молодята! Ви довго там? — гукнув нетерпляче. — У мене скоро обід.

Тільки сіли в салон таксі, як у Юльки знову почалися перейми.
Таксист піддав газу.
Після того, як Юльку кудись повели попід руки, немолода працівниця пологового будинку з осудом сказала Юрієві:
— Що ж ти, папашо, до такого стану дружину доводиш?
— Та я-а-а… — отетеріло протягнув Юрій.
— Я, я! — перекривила медичка.
Юрій на це мовчки простягнув їй сумку.
— Це тієї дівчини? Передайте їй, будь ласка.
— То ти… — вирячилася жінка у білому халаті. — То ти не чоловік їй?
— Ні.
— А хто ж тоді??
— Просто так.
— Ні, якийсь навіжений сьогодні день!
Вона вихопила з рук Юрія сумку і зникла за дверима.
А через кілька хвилин ця ж причіплива медичка гукнула Юрія, котрий уже сідав до салону таксі:
— Не знаю, чи ти папаша там, чи ні. Але вітаю з хлопчиком!
Юрій вийшов з авто. Весело проказав:
— Тоді передайте Юльці ці квіти! І моє вітання!
— А передам, папашо!
— Та не папаша я!
Та медичка вже почухрала до пологового будинку.
Водій таксі занервував:
— Хлопче! Сідай уже в машину!

— Мені букет оцих троянд.
— Ти?! Знову ти, кавалєр?!
— Та я, бабо Любо.
— Ну ти і ка-ва-лє-ееер!..