ІСТОРІЇ ЗАХИСНИКІВ

Олександр у мирному житті був заступником головного лікаря із хірургічної роботи в одній з приватних столичних клінік. Має 20 років безперервного медичного стажу.

— На війні я не вперше, маю досвід. Раніше уже рятував хлопців на фронті, у 2015-му. Правда, тоді я був у складі іншої бригади, і теж пішов добровольцем, — розповідає лікар.

Як і раніше, чоловік не чекав повістки з РТЦК та СП. Щойно дізнався про повномасштабне вторгнення — вирушив до центру комплектування.

— Сказав, що хочу потрапити туди, де «найгарячіше», і де знадобиться мій досвід хірурга. Так опинився в славетній 30-й ОМБр.

Олександру пропонували різні посади за кордоном, але він відмовився. Вважає, що більше потрібен Україні.

— Було багато варіантів залишитися поза фронтом, але я б не зміг сидіти десь у «тихому» місці, коли можу творити дива на передньому краї. Наша перемога — це можливість існування держави, що мені дала сьогодення, збереження нашої ідентичності. Закінчення тисячолітнього питання.

Завдання медика у бригаді полягає в наданні першої лікарської допомоги на етапі евакуації, стабілізація бійця.

— Стани воїнів під час евакуації різні: складні, комбіновані, поєднані. Слід миттєво відреагувати, оцінити ситуацію, оперативно надати допомогу. Від моєї спритності і здатності оцінити стан пораненого залежить життя бійця, — розповідає янгол у пікселі. Каже, що йому досить легко дається перебування в зоні бойових дій.

— Зараз травми складніші, ніж ті, які доводилося бачити в 2015-му. Здебільшого це — осколкові поранення. Інтенсивність евакуацій змінилася: від одного до 4-х десятків бувало. Викладаємося на повну, — розповідає.

На передовій медика вже нічого не вражає і не дивує: воєнні події стали щоденною буденністю, де одна ціль — врятувати життя бійця.

— Щиро радію, коли бачу, як військовий, якому надавав медичну допомогу, повертається на свою бойову позицію. Це надихає і дає сил на новий день.

Перебування на фронті не є для Олександра завадою для розвитку та навчання.

— Ми тут навчаємося, як би дивно це не звучало: онлайн-конференції, вебінари, колеги з інших країн діляться досвідом. Є можливість переглядати лекції як у режимі реального часу, так і в записі. Головне, щоб був зв’язок для підключення.

Олександр поділився планами, які здійснить після Перемоги:

— Закінчу проєкт розвитку клініки, відвідаю друзів. Вдома на мене чекають близькі: тато, дружина, донька. Дуже сумую за ними. Хочу сказати родині, що дуже люблю їх. Перемога вже близько!

Дитинство воїна 30-ї ОМБр імені Костянтина Острозького Олексія пройшло на Донбасі — він уродженець Краматорська. Мати — вчителька української мови та літератури, тому любов до України він, як кажуть, всмоктав з її молоком.

Здобувши освіту теле-візійника, 15 років працював оператором на одному з українських телевізійних каналів. У 2014-му активно висвітлював події на Майдані, анексію Криму та захоплення Донецька росіянами та колаборантами.

— У травні 2014-го, у день, коли проходили вибори Президента України, я знаходився на одному з виборчих пунктів обласного центру. Родина донеччан прийшла проголосувати. Якесь «непорозуміння» у російській формі, погрожуючи автоматом, просто тоді заявило, що нікому не дозволить вкинути бюлетені до урни. Бо, за його словами, «Донецьк — то росія». А вже за кілька днів місто було окуповане, аеропорт почали нещадно обстрілювати… У той день наша знімальна група покинула Донецьк…

Останні 8 років Олексій, перебуваючи у відрядженнях в районі АТО/ООС, фіксував на камеру події, що відбувалися на Донбасі. Його кадри, які демонстрували злочини росії і те, як мужньо боронять українські воїни свої землі, облетіли весь цивілізований світ.

Увесь цей час чоловіка не покидала думка, що рано чи пізно конфлікт, штучно створений російською владою на Донбасі, переросте в широкомасштабну війну проти України. Ще тоді він вирішив для себе: щойно це відбудеться, приєднається до лав Збройних Сил України.

— Я зрозумів, що почалося, коли почув виступ путіна, де він заявив, що розпочинає «спецоперацію» проти України. Родині наказав евакуювуватися з-під Києва, де ми проживаємо, а сам поїхав на роботу, де протягом кількох годин владнав службові справи. Наступним кроком було прибуття до районного ТЦК та СП.

25 лютого мобілізувався до лав 30-ї ОМБр імені  Костянтина Острозького на посаду навідника міномета. На згадку про довоєнне життя взяв позивний «Режисер». 

Військову справу опановував уже на полі бою.

— Це сталося на Горлівському напрямку, під Нью-Йорком. Попри те, що до цього я взагалі не мав бойового досвіду, ми непогано відпрацювали. У таких ситуаціях швидко навчаєшся, адже знаєш, що не можеш підвести побратимів, — ділиться «Режисер».

А вже за пару тижнів, дізнавшись, що Олексій уміє керувати безпілотними літальними апаратами (у силу цивільної професії свого часу опанував цей девайз. — авт.), керівництво запропонувало йому посаду оператора БПЛА 

— Моє завдання — пошук цілей, а саме: ворожої техніки, складів із БК, особового складу. Звісно, прийшлося ще багато чого навчитися, адже підняти «безпілотник» та знімати за допомогою нього місцевість — це одне, а ось визначати координати та корегувати роботу артилерії — це інше. Проте, успішно опанував і це.

Про результати роботи свого підрозділу «Режисер» багато не говорить. Єдиний випадок, про який згадав — це «демілітарізація» орківського командного пункту, на якому знаходилися вищі командири російської армії.

— Сподіваюся, що ця операція стала вагомим внеском у нашу Перемогу. Адже багато хто з російських командирів повернувся тоді додому у труні або з відірваними кінцівками і вже не може виконувати бойові завдання проти України!

Ярославу з Житомирщини — 35 років. До мобілізації з військом його пов’язувала, хіба що, строкова служба. 

За освітами він — муляр-штукатур, радіомеханік. Працював оператором полімерних покриттів на одному із заводів області. 

— 24-го лютого мені зателефонував брат і повідомив: у його квартиру, що в Ірпені, поцілив снаряд. Перша думка, що прийшла в голову — не зможу бути осторонь. Будь-що маю потрапити до ЗСУ. Він неохоче мене відпускав до РТЦК та СП, хвилювався. Воно й не дивно: ми росли без батьків, і були завжди підтримкою й опорою один для одного, — розповідає чоловік. 

Доброволець зізнається, що потрапити до війська було складно. Був «заброньований» заводом, на якому працював. Тож багато спроб зводилися нанівець, але йому вдалося досягти мети. 

У захисника був вибір між кількома військовими частинами, але перевагу надав 30-й ОМБр. 

— Щасливий, що потрапив сюди, адже зустрів брата за духом, з яким працюю в парі. З ним не відчуваю страху і в повному обсязі можу виконувати бойові завдання, — ділиться емоціями. 

Ярослав, у прямому сенсі, палить окупантів, адже працює з РПВ (реактивним піхотним вогнеметом).

— Вогнеметників ворог не любить і прирівнює нас до снайперів. Якщо дізнається про наше перебування в підрозділі, — намагається знищити всю позицію. Адже ми перетворюємо на попіл легкоброньовану техніку та особовий склад противника. Скажу чесно, спалюємо віртуозно і з азартом, — розповідає герой. Каже, що особливе задоволення йому приносить стрільба з трофейної зброї. 

І мріє про те, щоб вогнемети не закінчувалися доти, доки окупанти перебуватимуть на нашій землі.

28-річний Віктор Мартян — професійний футболіст. Грав за відомі українські клуби «Чорноморець» (Одеса), «Дніпро» (Черкаси), «Миколаїв», виступав також у Швеції та Вірменії.

У лютому 2022 року Віктор підписав контракт із херсонським «Кристалом» й одразу розпочав наполегливі тренування, бо серйозно налаштовувався на футбольний сезон. Але грянула війна… 

Мартян майже місяць не міг виїхати з тимчасово окупованого Херсону, а коли нарешті вирвався на вільну землю, — поїхав до Миколаєва, де служить його кохана Анна, лейтенант-медик ЗСУ. Потім одразу попрямував до військкомату.

— Раніше я був зовсім далекий від війська, тому рідні та багато друзів не зрозуміли мого рішення і казали: «Ну, який із тебе солдат?!» Кохана, яка тоді вже бачила кров і смерть, теж спочатку відмовляла, — зізнається Віктор. — Але я вирішив: поки окупанти топтатимуть рідну землю, маю змінити бутси на берці. До самої перемоги!

Після військового вишколу в учбовому центрі Мартян прагнув потрапити у підрозділ, де служить його Анна, аби воювати пліч-о-пліч, підтримувати один одного. Але доля і наказ розпорядилися інакше — Віктор став стрільцем 30-ї ОМБр.

— Зараз я дуже радий, що потрапив у славетну 30-ту. Бригада гарно робила смерть ворогам на Харківщині, взвод у нас — відмінний, поруч зі мною — суперові хлопці! Коли йшов до військкомату, трохи переживав, чи зможу витримувати армійський режим, чи подружуся зі зброєю… Але довгі роки на футбольному полі, регулярні виснажливі учбові збори, тренування та матчі стали мені в нагоді. З автоматом я швидко знайшов спільну мову — він мені вже, як друг, як брат, який завжди поруч.

Знаний футболіст встигає не лише виконувати свої армійські завдання, але й волонтерить, збираючи гроші для підрозділу своєї Анни. Найбільше допомагають друзі та знайомі футболісти, які пишаються сміливим колегою.

Анна та Віктор, до речі, нещодавно одружилися. Командири відпустили їх на кілька днів до Одеси, по-армійськи «благословили» на шлюб.

— Після весілля ми роз’їхалися по своїх підрозділах, а медовий місяць буде вже після перемоги, — каже Мартян. — Так само, як і продовження моєї футбольної кар’єри.

За матеріалами з Фейсбук-сторінки 30-ї ОМБр