Медик рятує життя на фронті, але не бачить у цьому героїзму

46-річний Олег Брацюк із Новограда-Волинського — військовий фельдшер, випускник нашого медичного коледжу. Коли він приїздить додому, його запрошують до студентів ділитися цінним досвідом. Військовим медиком Олег працює 23 роки, із них дев’ять — на війні. Довгих дев’ять важких років, під час яких тактична медицина стала його основною діяльністю. Цей досвід здобутий потом і кров’ю, врятованими і загиблими життями побратимів.

Про свою роботу він каже, що забув, як це — бути вдома, бо живе на війні постійно. За цей і минулий рік удома Олег побував лише 17 днів, тому це для нього щось незвичне, а війна стала буденністю. Наша розмова далі — онлайн.

— Медик на війні і в цивільній професії — наскільки різняться відчуття в цих сферах роботи?

— Абсолютно різняться. Це — два різних всесвіти. Працювати в екстремальних умовах не всі здатні. Часто чудовий лікар, фельдшер, який рятує життя у стаціонарному відділенні, «губиться» на «швидкій» і не здатний якісно надавати допомогу, а буває солдат, який прослухав курс, ледве щось уміє, а врятує, якщо не життя, то подальше здоров’я. Усе — відносно, залежить від особистості. Одні — завжди готові, інші — ніколи не будуть готовими.

— Ви коли зрозуміли, що готові працювати в екстремальних умовах війни?

— Це сталося на війні в 2014-му році. Тоді мав першого «двохсотого» — Тарас Ляшук загинув у мене на руках. Через поранення, абсолютно не сумісні з життям. Йому було всього 24 роки…

— Тобто, ця жахлива смерть стала точкою відліку змін у професійній свідомості?

— Так, багато довелося переосмислити на війні. Також тоді, коли в Міусинську наш підрозділ знаходився в оточенні. Місто розташоване в низині, всі пануючі висоти — їхні. Місцевих жителів зігнали московити в дитячий садок і, прикриваючись людьми, розмістили там мінометну батарею. Сповістили нас про це через місцевого, а далі — щоденні, щогодинні обстріли, без можливості вийти з оточення, вивезти поранених. І від того, як нададуть допомогу, залежать життя. Ось така війна буває. Подібні ситуації стимулюють.

— Що відчуваєте, коли вдається врятувати бійця від смерті?

— Відчуваю велике задоволення, але це — командна робота. Якщо хтось говорить, що сам особисто врятував — це не правильно. Якщо кожен відпрацює, як треба, — людина залишається жива та з мінімальними ушкодженнями.

— А коли командна робота терпить «поразку», тоді що? Це легше сприймати з досвідом?

— Тоді відбувається переосмислення своїх дій. Чи все, що залежало від тебе, було зроблене в повному обсязі? Чи ніде не помилився?

— Чи навчилися, Олеже, себе опановувати, коли втрачаєте пацієнта назавжди?

— Мусив навчитися, адже інакше складно працювати медиком. Тим паче, на війні. Треба відсторонюватися, інакше не зможеш далі виконувати свої обов’язки. Пам’ятаю тільки першого, інших — ні. У моїй роботі головне усвідомити, що все можливе було зроблено.

— Вам доводилося сповіщати про це близьких?

— Ні, це — не моя справа.

— Які травми частіше зустрічаються на війні?

— Мінно-вибухові, осколкові поранення, вогнепальні поранення.

— Олеже, Ви були знайомі з тактичною медициною до війни? І чи можна з книжок отримати такі знання?

— До війни навчався за підручником для санітарних інструкторів (видання ще часів СРСР). Усе решта — після початку бойових дій. Отримати знання можна, і матеріалу накопичилося вже багато, але навчитися правильно використовувати ці знання можливо лише практично.

— У яких умовах доводиться надавати медичну допомогу пораненим?

— У різних, зовсім не «веселих». У цей час не думаєш чи є умови, чи нема. Єдине, що важливо — зберегти здоров’я свого екіпажу, подати інформацію про пораненого, вивести його, стабілізувати — є чим займатися…

— Після порятунку Вам бійці потім дякують?

— Буває. І це дуже приємно. Тим більше, коли людину не пам’ятаєш, бо була їх уже велика кількість.

— Вас легше запам’ятати.

— Так, я вусатий, та й розмовляю так, що мене часто згадують по голосу (сміється — авт.).

— То вуса — професійна особливість?

— Ніякої особливості не відчуваю. Я такий, як усі.

Якось мене побачив у Києві товариш, наздогнав і подякував, показав свої протези на ногах і фото дочки, яка народилася уже після його виписки зі шпиталю. А він міг її і не побачити ніколи… Через такі випадки знаходяться сили на все. У медиків на війні одне завдання — допомогти, врятувати.

Дуже шкода, що в цивільному житті люди, конче необхідні для цього, намагаються ухилитися від громадського обов’язку. Нам вкрай необхідний середній медперсонал, у нас є медичне училище, а випускники чоловічої статі йти у війська не хочуть.

— Які бійцівські травми були для Вас найважчою роботою? Чи, можливо, якийсь випадок особливо в пам’яті закарбувався?

— Кожен пацієнт — це щось нове у практиці. Наприклад, поранення верхньої і нижньої щелепи, артеріальна кровотеча, а мені шкода, що не мені такий випадок трапився, бо для медика — це цікаво.

Є типові випадки, яких більше, а є рідкісні. Запам’ятовується щось не типове. Наприклад, коли боєць із важким пораненням у грудну клітину, у стані шоку, висловлювався дуже чемно українською, жодного лайливого слова. Я тоді зловив себе на думці: «Ось це — виховання правильне, інтелігентний, за таким — наше майбутнє».

— Медик на війні — це бойова одиниця? Чи головний обов’язок все ж надавати медичну допомогу?

— Кожен вирішує для себе сам. Звісно, зброя в мене є, а чи застосовувати, — залежить від ситуації.

— Що допомагає Вам бути в тонусі на війні та зберігати спокій? Адже для медиків це — особливо важливо.

— Потрібно весь час себе чимось займати: спорт, книжки... Як тільки надовго сів на одному місці — стає морально важко, тож треба більше «рухатися».

— Багатьом морально важко на війні і після неї, вдома. Чи є якась психологічна допомога для захисників України на фронті? Чи цим досі ніхто не займається?

— Нас навчали канадські лікарі, які розповідали, що стикнулися з частими суїцидами в людей, які брали участь у бойових діях, а коли звільнилися, то скінчили своє життя.

У нас почали «нападати» на головного психіатра ЗСУ, коли він сказав, що 93 % захисників потребують психологічної допомоги. Щось робиться, але практично — дуже мало.

— Це було зрозуміло з 2014-го року, а тепер в Україні — знов не до цього. Хоча досвід бойових психологів, як і медиків та військових, має колись стати корисним. Як гадаєте, що потрібно для цього?

— Усвідомити, що ця проблема існує не десь там, а поруч. Війна не відпускає до кінця нікого. І проблеми на українське суспільство після війни очікують різні. Захисники, які прийдуть, будуть мати свій погляд на все, у них буде загострене відчуття справедливості. Тому буде важко всім: і військовим, і їхнім близьким.

Не може людина постійно бути у стані стресу, а механізму виходу з нього після війни в нас не існує.

— Фізична інвалідність, отримана на війні, — ще одна проблема. Уже зараз боляче дивитися на хлопців, які повертаються без рук чи ніг, на візках.

— Фізичні вади помітні, а от психологічні проблеми — ні. Держава навіть не надає допомогу на отримання біопротезів, пропонують хіба що пластикові. Попри те, що з біопротезами хлопці займаються спортом, працюють, навіть продовжують служити в ЗСУ далі. Поцікавтеся долею нашого архітектора Дмитра Гудзя, який втратив руку на війні.

— У наших ЗМІ писали, що він після втрати кінцівки був за кордоном на лікуванні.

— Так, я вивозив його з Нью-Йорка. Потім держава «забула» про нього і його подальшою долею опікуються небайдужі волонтери.

— Скажіть, чи достатньо на фронті медикаментів? У чому сьогодні існує потреба?

— Справжні українці — надзвичайна нація, яка гуртується, коли на нас нападають. Завдяки небайдужим громадянам та, дякуючи Богові, із медичним забезпеченням зараз усе більш-менш.

— До Вас за психологічною допомогою захисники звертаються?

— Звертаються. У колективі всі, як на долоні, поведінка та вчинки добре помітні. Одні усвідомлюють самі проблему, іншим потрібно допомогти звернути на це увагу. Ми всі стаємо психологами мимоволі. Якщо потрібно, відправляємо у шпиталі на консультацію чи лікування, а інколи вистачає й розмови.

— Коли хтось із побратимів гине, то це, напевно, найважче?

— Так. Важко прийняти, що людини, яка була поруч, уже не існує.

— Сім’ям у тилу теж важко сприйняти таку новину і жити з нею далі. Близькими загиблих теж ніхто не займається, на жаль.

— Саме так, тому сім’ї часто розпадаються.

— Які Ваші прогнози щодо подальшої ситуації в Україні?

— Буде всім дуже важко. Комусь доведеться працювати на відновлення України, іншим важко буде красти, бо збільшиться відсоток справедливих людей. Взагалі країна має стати кращою, бо люди усвідомили, кого ми маємо за сусіда! І кількість тих, кому «какая нам разніца» має суттєво зменшитися.

— Як змінився Ваш світогляд за роки війни?

— Кардинально. Почав цінувати прості речі, яких позбавлений через перебування поза цивільним життям. Цінності стали іншими, ставлення до людей. Життя відчуваєш «гостріше», як і час, який проходить повз.

— Дякуємо Вам, Олеже, за роботу і захист України. Повертайтеся з миром додому якнайшвидше!

— Дякую.

Юлія КЛИМЧУК