Леся зі Звягеля: «Моє ім’я знають туристи з різних міст і країн». У її ресторані в Потсдамі часті гості — німецькі політики і зірки

Наша землячка Леся Ріхтер (дівоче прізвище — Шевчук) — успішна рестораторка в Потсдамі. Грошей не було, але вона дуже мріяла про власну справу. Тепер її ресторан «Lewy» входить у топ кращих закладів регіону, а про власницю відомого закладу часто розповідають у ЗМІ. Свій успіх вона пояснює тим, що займається справою, якою живе, і команду навколо себе зібрала цілеспрямовану та віддану. До речі, більша частина в колективі — українці.

Ми запросили Лесю на онлайн-інтерв’ю. Старша сестра Валентина колись назвала її на честь землячки-поетеси. Ось що розповідає з цього приводу: «Музей землячки у 1971 році відкрили, мені було трохи більше двох років. Батько пам’ятний значок приніс, мама про поетесу розповідала, а в 1973 році сестра народилася. Коли медсестри в пологовому запитали, як сестричку назвати хочу, то я одразу випалила: «Лесею!».

1. «Важко, коли хочеться додому»

Почути про ностальгію від успішної рестораторки було неочікувано.

— 20 років живу в Німеччині, — розповіла Леся (не Українка, щоправда, а Ріхтер). — Якщо будуть помилки українською, вибачайте, бо за ці роки не тільки спілкуюся німецькою, але й думаю цією мовою. Я заміжня за німцем, який дуже любить Україну, нашу українську кухню і мою родину. Познайомилися ми в горах на лижах, я тоді буквально впала йому під ноги (сміється — авт.), бо не вміла добре їздити.

— Чи відчуваєте себе людиною, яка повністю адаптувалася до німецького життя?

— На це в мене пішло років п’ять. Проте, і зараз буває важко, коли хочеться додому. Просто хочеться додому. Тому добре розумію наших біженців у Німеччині, як їм важко.

— Лесю, вам справді досі хочеться додому? Але ж ваш дім уже не один десяток років — це Німеччина.

— Так, але хочеться побувати знов у тих місцях, де я колись росла, посидіти біля річки, відвідати могили батьків. У мене у Звягелі багато рідні, з якою я спілкуюся. Наш батько був міліціонером, його усі знали в місті. Мама працювала в будинкоуправлінні.

1. Починала з одного євро

— Зараз ви — успішна рестораторка. Після здобуття освіти шеф-кухаря десять років працювали в елітних ресторанах на Подолі в Києві. Як продожився ваш професійний шлях за кордоном? 

— Було нелегко, починала з одного євро. Писала бізнес-плани, шукала вигідні ідеї, проходила навчання для початківців у бізнесі.

Ресторанний бізнес — важка праця, заклад має бути завжди презентабельним. Клієнти, які прийшли до тебе в ресторан, не пробачать жодної помилки. Їжа повинна бути смачною, сервіс — дуже ввічливим. 

Наш ресторан — повсякденний, але стильний. Доступні страви, приготовані за високими стандартами. Удень — кафе, увечері — винне бістро, із вибором гарних вин на високому рівні.

Я живу цим, це — моя улюблена справа. Подобається бути серед людей, робити для них день кращим, ніж він був до візиту до нас. Це і радість, і завдання.

1. «Усе робимо разом із чоловіком»

— Яким чином вдалося підняти ресторан у число кращих?

— Завдяки старанності, смачним стравам, гарному інтер’єру та сервісу, свіжим продуктам. Кожен день потрібно важко працювати, якщо хочеш досягти успіху. Мені це вдалося, тож моє ім’я знає увесь Потсдам, багато туристів з різних німецьких міст і країн.

У всьому мене підтримує мій чоловік Уве. Кожну деталь у ресторані ми розробляли разом. Він працював 25 років в іншій сфері. Коли я почала бізнес, то через три роки перейшов до мене.

— Ви однодумці? Уве також полюбляє ресторанний бізнес?

— Ми знаємо, що нам треба робити без слів. Усе робимо разом. Навіть готуємо вдома їсти також удвох.

— Ви берете участь у приготуванні страв чи це роблять ваші працівники?

— Усі рецепти мої, зараз саме пишу нову карту і сама ж її готую.

1. «У нас буває канцлер Олаф Шольц»

— У вашому закладі бувають зірки та відомі політики. Відомі люди потребують більшої уваги?

— Часто гостями є німецькі політики. Зокрема, канцлер Олаф Шольц. І актори бувають, так. Ми не фотографуємо нікого, не біжимо за автографами, коли вони приходять. Це їм подобається. Ми просто робимо свою роботу.

— Яка кухня переважає в ресторанному меню? Чи є українські страви?

— Українські страви — родзинка нашого ресторану: вареники з капустою, млинці, львівський сирник, червоний борщ. Німці полюбили нашу гречку з грибами. А загалом у меню — страви від Києва до Лондона: французькі, англійські, італійські.

1. Допомагають українцям за кордоном

— Із початком повномасштабного вторгнення ви з сім’єю допомагали українським біженцям: із документами в різних інстанціях, у логістиці та в облаштуванні житла. Які емоції відчували?

— Як згадую той період, то хочеться плакати. Дуже шкода було українців. 

Уранці 24 лютого отримала смс від племінника з Києва. Він написав, що почалася повномасштабна війна, що їх бомблять. Стало моторошно. Увімкнула телевізор і побачила, що Київ горить, полилися сльози. Перше, що прийшло в голову, — рятувати рідних. 

26 лютого ми з чоловіком уже стояли на польському кордоні. На жаль, він забув свій закордонний паспорт, тож лишився на кордоні Польщі з Україною, а я поїхала далі.

Багато людей, автівок… Чоловіки вивозили жінок за кордон, жінки кричали, що нікуди не поїдуть, залишаться з ними. Не можна передати словами…

Мій чоловік заповнював усі необхідні папери, я бігала по всіх інстанціях і в дощ, і в холод. Знайомилися з новими людьми, і тим допомагали теж. А як інакше? Чесно кажучи, це було дуже важко. Моє життя різко тоді змінилося, я не належала собі. У душі було тепло від того, що я корисна, але сил ставало все менше і менше. Проте, якось витримала. Досі допомагаємо.

— Ви надавали робочі місця українським біженцям у своєму ресторані? 

— Так, семеро дівчат і жінок торік у мене працювали, зараз залишилися п’ятеро, дві жінки поїхали назад додому. Зараз у нас працює 11 людей: четверо німців, решта — наші. Залюбки підтримуємо своїх.

1. «Хотіла бути медсестрою, але батько сказав, що з мене вийде хороший кухар»

— Чи могли ви уявити на початку, що досягнете успіху в цій справі?

— Коли віддаєш усі сили, турботу, любов, знання, то й маєш результат. Проте я не думала, що матиму такий успіх. Після 8-го класу пішла у звичайне училище в Довбиші вчитися на кухаря. Хотіла бути медсестрою, але батько впевнено сказав, що з мене вийде хороший кухар і завіз мене в Довбиш. Як виявилося, він мав рацію!

— Отже, батько обрав вам кулінарну професію?

— Так, побачив мій талант. Щоправда, до того таланту було ще далеко. А в Німеччині змогла себе повністю реалізувати. Їздила на практику в Берлін до знаменитого шеф-кухаря, навчалася.

— Ви закінчили 7-му школу в нашому місті. Чи підтримуєте зв’язки з однокласниками? 

— Один з однокласників живе в Німеччині, у Магдебурзі, також володіє власним бізнесом, підтримуємо контакт. Подруга моя і кума, однокласниця, зараз теж тут із дочкою. Спілкуємося. Про інших мало що знаю.

1. Ставлення німців до війни

— Наскільки сильно відчували контраст, приїжджаючи в Україну і порівнюючи Батьківщину з Німеччиною?

— В Україні була востаннє в 2021 році, на річницю смерті мами. Поки мама була жива, приїжджала щороку. Щодо контрасту, звісно, він помітний. Що запам’яталося? Наше місто було завжди чистим, але дороги запам’яталися розбитими на всіх вулицях. Некомфортний, брудний транспорт. Наші бабусі, які проробили все життя, не можуть оплатити комуналку. Дуже прикро, що таке життя в багатьох людей.

— Як німці ставляться до війни в Україні?

— По-різному. Хто з нами зв’язаний хоч чимось, той за Україну. Наприклад, у мене всі сусіди — за Україну, бо знають мене, а з росії — нікого. Якщо ж у німця є бодай один знайомий із країни-агресора, то він замислюється і питає думку росіянина. 

Дуже багато німців втомилися і хочуть абстрагуватися від цієї теми. Є адекватні, які бачать, що наш народ знищують, ненавидять Путіна, але нічого не кажуть про народ, який йому служить.

1. Сестра назвала на честь Лесі Українки

— Це мало якийсь вплив на ваше життя?

— Я знаю, що сестра з батьком мене так назвали, але ніколи не замислювалася, чи ім’я вплинуло на моє життя. Зараз над цим замислилася, але не щодо себе, а щодо внучки, якій 6 місяців, її син назвав моїм ім’ям. 

— Отже, ім’я Леся має продовження у вашій родині? 

— Так, моє ім’я продовжується в Німеччині. Син Максим не бажає втрачати зв’язку з Україною, рідним містом. Опікується нашими біженцями, допомагає людям із роботою, навчанням.

Спочатку у нього в квартирі жили мої дві племінниці з Києва. Коли російські танки оточили їх, вони були на дачі з батьками, моїм двоюрідним братом. Жили в льосі 10 днів. Поїли, що було, а потім не стало, що їсти. Ми передзвонювалися з братом уночі, коли він міг вилізти з льоха і біля дерева зловити Інтернет. Я плакала, не знала чим допомогти, було чути постріли... 

Якимось чином через тиждень він відправив дівчат до мене, я їх зустріла на польському кордоні. Знайшли їм квартиру, вони вчили німецьку, бо ходили підзаробляти, але через пів року вирішили повернутися назад до батьків. У гостях добре, а вдома завжди краще.

— Що ж, радіємо вашим успіхам у Німеччині і дякуємо за інтерв’ю.

— І я вам дякую за запрошення на розмову!

Юлія КЛИМЧУК