Була колись повінь…

— Н-да-а…

— Еге. Тече. Вода.

— Тече. Бистра вода. І нема їй зупину.

— Чому нема? Я в себе воду спинила, — гонорово похвалилася баба Христина.

Усі вмить спрямували на неї погляди.

А дід Яким здивовано спитав:

— А як це тобі, Іванівно, таке чудо вдалося?!

— А як? Просто, як!

— Ну-ну.

— Ось як було. Оце вже після останньої зливи, коли вода підійшла до мого порогу, я тиць костуром у край води. І наказала їй: «Далі не йди!»

— І що?

— І не пішла!

Дід Яким єхиднувато хихикнув:

— Ви, бабо Христино, щось знаєте! Відьма!

— Я багато чого знаю. Знаю, як ти, старий хрич, сорок п’ять років тому, а це було яко в середу під вечір, коли Ганькін чоловік, Петро, відсутствував вне дома…

— Цить, дурепа стара!

— Ото і ти свого довгого покрученого носа не суй до проса!

— От!..

— Н-да-а…

— Еге. Велика вода.

— І каламутна ж.

— Ну…

Тітка Марія пожалілася:

— А я он у тій долинці картоплю посадила.

Дід Яким «підписав» їй вирок:

— Хана картоплі.

А опецькуватий дядько Микола, в якого розлад із нервами, дратівливо докинув:

— Ото не треба спішити поперед батька в пекло! Посадять чотзна в яку пору, а потім ниють: «Померзла», «Затопило», «Перетопило»…

Тітка Марія, глипнувши на пузатого сусіда спопеляючим поглядом, перекривила:

— Відтопило! Відкрутило! Перекотило! Тьху ти, нечистий!

— О, о. Малахольна!

— Кабан недорізаний!

Ситуацію розрядила баба Христина, скоса глипнувши на діда Якима:

— Така повінь була сорок п’ять років тому, яко в середу. Ганькін чоловік, Петро, на тому березі рибу в лунках ловив. А тут раптом крига скресла. Отоді він і відсутствував вне дома.

Дід Яким аж посірів. Однак промовчав.

— Була, була, — підтвердила згорблена, зморщена, стара як світ, Баба Орися. — А то ще більша була. Аж у колгоспному садку, царство йому небесне, стояла. Саме тоді, у середу сорок п’ятого…

— Сорок п’ять років тому.

— Еге. Саме тоді Дороша хату затопило. Того, що біля річки живе. Тоді його і кума його рятівники з даху знімали. А ще тоді весілля було поміж Поліщуками і Федорчуками. Живі ще це пам’ятають. Еге. Ось тоді на весіллі Іван Задирайло підійшов до молодої і сказав жуть. Мовляв, а пам’ятаєш Люська, як ми з тобою у середу на сіновалі сорок п’ятого… того…

— І треба було тому Іванові такий компромат відфігачить? Дебіл. — Здивовано і багато-значно проказала тітка Марія. — Адже у кожного в житті зальоти бувають.

— Н-да-а…

— Тече. Вода.

— Тече бистра. І каламутна-а ж.

— А було ж колись риби!

— Було. Сама в садки залазила.

— А ви подивіться! Вода ніби спадає!

— І справді!

А дід Яким, зиркнувши з-під лоба на тітку Марію, з осміхом сказав:

— Ну що, народ. Беріть копаниці, лопати та підемо в ту долинку картоплю копати.

А вода і справді спадала.

Микола МАРУСЯК