«Медики і поліція змушені імпровізувати, бо нема куди везти людину з ПТСР». Містяни пропонують «круглий» стіл у пошуках алгоритму допомоги

Складається враження, що держава кинула і захисників, і медиків, і поліцію, і пересічних людей в один котел, а дієвого механізму, як звідти вибратися — досі немає. Натомість проблема посилюється, бо війна триває.

Висновки про неготовність суспільства і нашого Звягеля (!), зокрема, зарадити людям із ПТСР прийшли до мене після наступного випадку.

Військовий, про якого я пишу, — людина психічно виснажена, пережив у житті багато, плюс побачене на війні продовжило нищити його психіку. Дружина покинула після поранення, виїхала з дитиною за кордон, брат загинув на війні, мама щодня плаче від смерті сина (його брата), а більше нікого в них немає і бракує підтримки. 

Багато не потрібно для людини з контузіями — трішки алкоголю або якийсь тригер, і реакція може бути 
непередбачувана. У якийсь момент після цього чоловік вибігає в центр міста, знімає з себе кофту до голого торсу і починає битися головою об дерево, привертаючи увагу перехожих незрозумілою поведінкою. 

Спочатку він був агресивним. Швидко йшов, розмахуючи руками, дивлячись у порожнечу, промовляючи: «Комбат, 
у чому я винен?!», «Мені все по фіг, я такого набачився, що вам і не снилося…» 

Йому здавалося, що він на «нулі», потім — що у Слов’янську. Абсолютно не розуміючи, що він у Звягелі… На той момент це була повна дезорієнтація.

Коли я почала з ним говорити, він заплакав. Казав, що сходить з розуму, що йому потрібна допомога, щоб на нього звернули увагу. 

Зателефонувала на «103». Медики вислухали і сказали телефонувати в поліцію. Приїхала поліція, забрали цього чоловіка. 

Через дві години він повернувся, пояснивши, що з ним провели бесіду і все буде добре. Але як можна відпустити таку людину на вулицю? А потім знову почалося: про комбата, про «нуль», про загиблого брата, дружину, яка вивезла улюблену доньку за кордон, а він цією дитиною жив…

Неможливо було не побачити, що людині потрібна психологічна допомога. Інша справа, куди в нашому місті звертатися в такому випадку? Як діяти відповідним службам? Куди везти? Тим паче, якщо мова йде про вихідний або пізній час доби? 

Поліція затримати не може, якщо людина не завдала нікому шкоди і не поводиться агресивно. Медики виїхали на виклик лише після того, як дізналися, що є поліція. І це зрозуміло, бо «швидка» не їздить з охороною. Фельдшер вколов заспокійливе. Навіть після того пацієнт казав, що покінчить із життям, бо йому ніхто не може допомогти…

«Скільки ще таких людей у нас буде», — в один голос говорять і поліція, і медики, й усі, хто стає свідками подібних ситуацій. А що далі? Як діяти, куди телефонувати, якщо людина, як сама вона каже, сходить з розуму і благає про допомогу? 

* * *

У мережі ми запитали думку містян і влади: чи готове наше місто до людей із ПСТР? Більшість погодилася, що проблема дуже актуальна і її давно потрібно вирішувати. 

Сергій Горний: «Не готове суспільство, а найбільше не готові ті, хто мав би лікувати, бо приймали клятву Гіпократа. «Чого ти прийшов до мене?» — сказала падаль у білому халаті, коли воїн прийшов до нього зі скаргами на приступи сильного головного болю. І це непоодинокі випадки, а система».

Савчук Олександра: «Мій чоловік неодноразово звертався до психіатрів із ПТСР, а у відповідь чув: «Ти все вигадуєш». У Житомирі в госпіталі потрапили до дуже хорошої лікарки, вона його вислухала, побачила, що йому необхідно лікування. Його поклали в лікарню на 24 дні і рекомендували ще 4 таких профілактики. Ми все так і робили, але коли чоловік знову поїхав у зону бойових дій, то приступи почастішали, а командування не реагує. Хоча після проходження ВЛК йому поставили статтю 14б ПТСР. Ось така, на жаль, у нас історія».

Ольга Руднєва: «При загрозі життю та здоров’ю можлива примусова госпіталізація, за її відсутності — добровільна госпіталізація в психіатричну лікарню. Це якщо, як у цьому випадку, були галюцинації, тобто, наявні психічні розлади. Але госпіталізація в обласну лікарню. Бо наша лікарня чомусь не може оплатити ургенцію для психіатра чи нарколога протягом останніх років, напевно коштів не вистачає. Хоча колись у будь-який час у приймальному відділенні можна було викликати цих фахівців. А потім перестали сплачувати лікарям. І тепер після 15-ї год. фельдшер (парамедик) екстреної допомоги має вирішувати, що ж робити і чи приймуть пацієнта в Зарічанах?

Тому місцева влада має вже підняти дупці, а не отримувати по 100 тисяч щомісяця, як дехто з керівників. У мене на «нулі» чоловік стільки грошей не отримував».

Ірина Музичко: «У місті потрібен реабілітаційний центр, де у співпраці з психіатрами, психологами, реабілітологами, фізичними терапевтами надаватиметься допомога воїнам. І це програма не одного дня, де військові відчуватимуть себе потрібними вдома, де їх не будуть ганяти по кабінетах лікарів, а буде конкретна робота з кожним із захисників, у яких не складаються відносини вдома, є проблеми з психікою, бо вони пройшли важкий шлях, який змінив їхню свідомість. 

З поверненням до мирного життя виникне ще більше проблем. У місті є багато хабів, які займаються проблемними питаннями, але вирішувати треба комплексно. Слава полеглим Героям! Честь і Слава нашим Захисникам, які у надскладних умовах зими захищають наш з вами відносний спокій. Донатимо, у місті багато зборів для наших найрідніших. Усі виснажилися, але ми вдома, а збори стоять, Кожна гривня сьогодні — це життя!»

Світлана Філанчук: «Клінічні психологи, психотерапевти з медичною освітою, психіатри — таких спеціалістів має бути вдосталь, а витрати на психотерапевта має покривати медична страховка, як в інших країнах. У нас, як правило, відкривають центри, роблять гарні ремонти, а фахівців немає.

Військова психологія — це окрема галузь і, якщо держава не приділить цьому відповідну увагу, то наслідки будуть жахливі. У Звягелі є психіатр і є психотерапевт в медичній установі. Медикаментозний супровід у такому випадку обов’язковий!»

Оксана Круківська: «Підтримую. Для результату має бути комплексний підхід. Реабілітолог, психіатр та психотерапевт — це базова підтримка військових, незалежно від статусу. Якщо цього не робити або робити неякісно, наслідки будуть страшні».

Тетяна Павловська: «На жаль, це не поодинокий випадок. Це показник того, що в місті немає чіткого механізму допомоги людям у психологічній кризі — як військовим, так і цивільним. Людина залишається сам на сам зі своїм болем. І це — виклик для всієї громади.

Те, що реально можна зробити на рівні міста зараз, — ініціювати круглий стіл за участі лікарні, поліції, соцслужб, ветеранських організацій та представників влади. Мета — створити чіткий алгоритм дій:

— куди телефонувати у кризовій ситуації, куди доставляти людину, хто відповідальний за її супровід;

— визначити в лікарні кризову точку допомоги — місце, куди можуть привозити таких людей поліція та «швидка»;

— обговорити взаємодію між службами;

— надати мешканцям інформацію: куди звертатися, якщо людина дезорієнтована, «зривається», агресує або просить про допомогу.

Це не потребує великих коштів. Ми можемо почати діяти, а можемо чекати трагедії, щоб почати діяти потім. Тому це звернення не лише до влади, а й до свідомих громадян, фахівців, волонтерів. Давайте почнемо формувати міський механізм допомоги людям у кризі ПТСР».

Наталія Нагорна: «Тетяно, підтримую пропозицію щодо діалогу. Напишіть мені в особисті свої контакти, заплануємо на лютий круглий стіл на рівні району. Бо ця проблема є в кожній громаді.

На жаль, поліція і «швидка» не мають маршруту дій і місця, куди можна доставити людину в такому стані. Виникає питання: чому досі немає кризових психіатричних служб і механізму тимчасової госпіталізації? Але поки воно риторичне для усієї країни. Тут треба системний підхід на всіх рівнях влади, який мав бути напрацьований ще «на вчора».

Володимир Сосновський: «Не готове наше місто. Колишнім військовим, які отримали поранення і були списані, не надають реабілітацію».

Домініка Дем: «На місцях служби змушені імпровізувати, бо немає відповіді на просте питання: куди везти людину в гострому психічному кризі, особливо вночі чи у вихідні, а без системних рішень ситуація лише погіршуватиметься».

Lesya Richter: «Людина повинна відчути, що потрібна. Треба задіювати таких людей разом із побратимами щось робити для суспільства. Дбати про них, запитувати: що ми всі можемо для вас зробити, щоб вам легше жилося? Це не тільки один психолог, це — про усе місто». 

Ірина Омельченко (Савченко): «На жаль, люди, які повертаються з війни, не повертаються такими, якими йшли. Війна змінює психіку глибоко й індивідуально. ПТСР — це не слабкість, а наслідок пережитого.

Так, у нас є реабілітаційні центри. Але часто це — формальність. Нам критично бракує психологів, які реально мають досвід роботи з бойовою травмою, а не лише теоретичні знання з підручників. ПТСР може пропрацювати  лиш досвідчений фахівець.

Таких людей буде багато. І вони вже є. Ми маємо бути до цього готові. Не на словах, а по-справжньому».

Марина Романюк: «Ось поховали колишнього військового, який не зміг знайти вихід. Були голосні «дзвіночки», що потрібна реабілітація чи лікування. Він пішов з життя, бо не впорався психологічно. Його поховали, а сьогодні мала приїхати людина вмовляти його на реабілітацію… Хочеться, щоб таких випадків не було і все було вчасно».

Містяни активно підключилися до обговорення, що свідчить про нагальність проблеми. Думку місцевої влади наразі не почули, але вона важлива. Зокрема, щодо проведення «круглого» столу на прохання містян із визначення конкретних кроків у Звягелі для допомоги людям із кризовим ПТСР і алгоритму дій місцевих служб.

Юлія КЛИМЧУК