АЛЛО! ХТО ТАМ?

Борис Іванович по мобільному телефону набирає номер своєї дружини, Аліни.
— Привіт, золотко! А з другого кінця:
— Какоє я тебе «золатка»?
Борис Іванович на мить закляк. У голові одразу різні думки рояться. Однак сурово так питає:
— Де моя дружина?
З того боку — теж не шовковим голосом:
— Какой жена? Ілі імеєш ввіду — твой жена?
— Мой, мой! — гарячково кидає Борис Іванович. — Де вона?
— А аткудава я знаю! — йому на те. А відтак: — А ти хто такой вообщє?
— Я?
— Ну нє я же!
Борис Іванович:
— А ви хто?
— Гогі.
— А де Аліна?
— Алиса, штоли?
— Ну, нехай «Алиса»! Де вона?
— Как гиде? Со мной. В пастели. Лежим тут, а ти звониш. Весь ідилия іспортил.
Борис Іванович нервово шкребе нігтями шию. Потім гарикнув у мобільник:
— Поклич Аліну!!!
Гогі спокійно питає:
— Слюшай, дарагой. Чаво табє нужьно? Табє другіх женщин мала?
— Я бачу, кому їх мало! — скреготить зубами Борис Іванович і парирує перекрученою приказкою: — Я вам покажу почім пуд сала!
А Гогі:
— Пажалиста! Сала я лублу. І Алису лублу. Слюшай, дарагой. Не мєшай, а. У нас лубов!
Гогі відключився.
Борис Іванович од злості аж кипить:
— Ну, зраднице! Ну!.. А я теж задніх не пастиму!

Аліна, ніжачись у ліжку, бере мобільний телефон і набирає номер свого дорогоцінного.
— Алло, зайчику!
— Не поняла, — в трубці якийсь жіночий голос. — Ти хто?
Аліна ціпеніє. За мить випалює:
— А ти хто?
— Свєта.
— Ану, Свєтульчик, дай мобілку Борі!
— Якому Борі?!
— Що, зі страху переклинило? Не чекали? Дай йому трубку!
— Кому?
— Борі!
— Але його тут немає.
— Вже змився? Авжеж, так шкріб, що й мобілку забув!
— Мобілка моя.
— Умгу, розказуй. Можеш йому передати, щоб додому не заявлявся. Уб’ю! А ти!.. Ти...
— Що — я? Я свободная женщина. Мало всяких Бориків у мене буває.
— Значить, був, шелихвіст!
— Коротше, «зайка». Розбирайся зі своїми Бориками сама.

Борис Іванович своїм ключем одмикнув двері й кулею влетів до квартири.
— Ну що, золотко?! — прошипів він до дружини і почав нишпорити в оселі. Спочатку, традиційно, зазирнув до шафи. Потім поникав під ліжком. Навіть до кухонної шухляди заглянув.
Аліна осміхнулася:
— Ще в помийне відро подивися!
Борис Іванович її слова пустив повз вуха. Натомість гарикнув:
— Де він?
Дружина, сидячи на дивані, демонстративно склала на грудях руки. Єхидненько спитала:
— Хто — він?
— Гогі.
— Який Гогі?
— Тобі ліпше знати!
— Ти що, з дуба впав?
— Ні, просто раніше з відрядження повернувся. Аліна вколола:
— Зі Свєтою? Чоловік вирячився.
— З якою ще Свєтою?
— З тою, що «свободная жанщина»!
— Ти мені очі не замилюй, — Борис Іванович стис кулаки. — Кажи, де Гогі!
— У пазусі! — глузливо кинула дружина. — Подивись ось! Несподівано задзвонив мобільник Бориса Івановича.
— Алло! — дратівливо дихнув у трубку. А звідти:
— Христос воскрес!
— В... Воістину воскрес, — запинаючись, відказав Борис Іванович. Так, як годиться, тричі обмінялися привітаннями.
— А ви хто? — не виходить з дива Борис Іванович. — Щось не впізнаю. Незнайомець трохи помовчав. Але за хвилю також спитав:
— А ви хто?
— Борис Іванович. А ви?
— Микола Петрович. А я чую, що голос не той. Вибачте. Ох, уже цей мобільний зв’язок!
Розмова перервалася.
Борис Іванович якийсь час дивиться на Аліну. Та — на нього. До них поволі починає доходити, що насправді відбулося.
Але про всяк випадок Борис Іванович питає дружину:
— То, виходить, Гогі не було?
Аліна заперечливо хитає головою. Проте також хоче впевнитися в безгріховності чоловіка.
— То ти і в Свєти не був?
— Та ж ні, — зітхає Борис Іванович. Аліна з радості аж підстрибнула.
— Яка я щаслива! — І пригорнулася до коханого. — А я тобі смачненьку вечерю приготувала! Ходімо!
Потім був пізній вечір. Лягали спати.
Аж тут дзвінок. На мобільний Бориса Івановича.
Приклав слухавку до вуха.
А з неї:
— Алиса! Дарагая! Пачему малчиш? Ето твой Гогі. Прихади. Жду. Дружина Бориса Івановича напружилася.
— Хто телефонував?
— А, — махнув рукою чоловік. — Помилилися номером.
До ранку Борис Іванович уже не заснув. У глибині душі шкребли гіркуваті сумніви.
Не спала й Аліна. Діставала сверблячка: чи правду сказав її благовірний щодо помилкового дзвінка?..