Марія Данилівна гукає дочку:
— Наталю! Ти вдома?
— Еге. В коморі я.
— Нарви цибулі.
— Та зайнята я.
— І я коло плити.
Наталка зве дочку:
— Галю! Галко!
— Догукаєшся її, — бурчить Марія Данилівна. Мабуть, з ватагою до річки подалися.
— Я їй дам річку! — сердиться Наталя.
Вийшла надвір.
— Галю! Ти де?
— Я тута, — визирнула з-за сараю чорнява дочка, років шести.
Мати сплеснула в долоні:
— А замурзана яка! Ти що, з поросятами спала?
— Ні.
— А де вимазалася так? І платтячко забруднила. Ну, я з тобою потім розберуся. Нарви цибулі. Та швидко!
— Та йду.
Минуло хвилин двадцять.
Марія Данилівна гукає дочку:
— Наталю! Де ж та цибуля? Де внучка?
Наталя кличе дочку:
— Галю! Де цибуля?!
Марія Данилівна не витримує, виходить на ганок.
— Галю! Ти де?
— Та тут я.
Марія Данилівна схопилася за серце. Захиталась і присіла на половицю:
— Наталю, вона виполохала всю цибулю.
Галочка, пихкаючи, перла до ганку добрячий оберемок зеленої цибулі.
— Н-да, видихнула мати. — Ми ж не сказали їй скільки треба нарвати цибулі. От вона…
— Хай хоч кропу щипне, — вичавила баба.
— Галю! — крикнула мати. — Стій!
— Чого?
— Не треба! Я сама!
— Та йолі-палі…