Останнє селфі великого цабе

І його призначили!
На високу, височееееньку таку посаду!
— Аж не віриться! — мовив він, ввійшовши до просторого, багато обставленого кабінету.
Сів у м’яке крісло. Окинув оком довгий і широкий стіл, лакований у темно-коричневий колір. Торкнувся товстеньких тек, невідомо з яким начинням. Солоденько потягнувся і вдоволено видихнув:
— Я! Я — володар світу! Ги-ги! Ну, ще не зовсім… Але як усе просто. Кому слід підмазати і ти — у дамках! А ще добре мати лапу… кгм, старих друзів.
Він відсунув од стола крісло і вивалив ноги на стіл, кінцівки яких завершувала пара дорогих, імпортних туфель.
— Н-да, — замислено продовжив новий високопосадовець. — А ще вчора — босяк. А сьогодні — поважна… поважний… Коротше, крутий хлопець! Ги-ги!
На пульт апарату подзвонили. Спитали:
— Пробачте, Іване Івановичу.
— Це хто?
— Мальвіна.
— Яка ма-ма…
— Ваша сімпатюлька-секретарка.
— Яка сім-па-па…
— Ну, ви так мене назвали, коли заходили до свого кабінету.
— А. Пам’ятаю. Які проблеми?
— Може, вам чай, каву?
— І капучино, ги-ги!
— То що вам, Іване Івановичу?
— Пізніше.
— Я зрозуміла. А…
— І те також пізніше…
— Хі-хі!
Іван Іванович знову зніжено потягнувся. Заліз під стіл. Викишенив із піджака смартфон. Рука з телефоном опинилася на столі. Потім Іван Іванович повільно висунув голову з-під столу. Висунув довгенького язика.
— Вє-ек! — векнув він, роблячи селфі.
Та цього чиновнику виявилося замало. Він виліз з-під столу, став на крісло колінами, задом до столу.
І зробив селфі своїх… двох півкуль у штанях.
Та цього було замало Івану Івановичу. Він виліз на стіл. І зверху вниз зробив чергове фото на згадку.
Зрештою, трохи захекавшись, викликав секретарку.
— Кави! З… З…
— З молоком?
— Зі згущонкою, ги-ги!
— Зараз буде!
Поки секретарка мудрувала над тонізуючими напоями, Іван Іванович поринув у спогади. Він пригадав, як кілька років тому звертався до одного великого цабе і як той йому відмовив у його справі. Та не просто відмовив, а агресивно витурив прохальника з кабінету.
Й Іван Іванович скипів:
— Геть! — вискнув він словами того чиновника. — А тепер я вище тебе сиджу. І я ще про себе нагадаю, ги-ги! — І знову, викинувши руку в напрямку вхідних дверей, рявкнув. — Геть!
Секретарка, котра саме ввійшла з тацею в кабінет, мов у підлогу вросла.
— А. Це ти, симпатюлька!
— Ага, хі-хі!
— Ха-ха! Став стаканюри і…
— Це горнятка.
— Що?
— Чашечки.
— Ум! Гості є?
— Де, Іване Івановичу?
— У приймальній.
— Та купчаться там...
— Почекають! Вільна!
Іван Іванович знову набув пихатої пози. І знову викинув руку з довгим вказівним пальцем на двері, просто знічев’я вигукнувши слівце, яке спало йому на думку:
— Геть, опудало! Я! Я тепер вас усіх … І тебе…
У дверях народився Станіслав Созонтович Опудало, саме той його давній друг, котрий посприяв просуненню Івана Івановича на високі щаблі…
Іван Іванович розгубився. Наче розум загубив.
— Станіславе Созонтовичу! Дорогенький! — Іван Іванович згарячу почав знімати на смартфон високого гостя, то стрибаючи на стіл, то зістрибуючи з нього. А відтак кинувся цілувати руку свого благодійника.
— Значить, геть Опудала!? — з-під брів Станіслава Созонтовича сипонули іскри.
— Простіть, Станіславе Созонтовичу, — заскиглив Іван Іванович. — Це не вас. Це інше опудало. Словникове.
Й Іван Іванович по-дружньому обійняв Станіслава Созонтовича і зробив чергове селфі.
Останнє селфі. Принаймні в цьому кабінеті…