«Відпустіть гріхи, батюшко»…

Дмитро Вербенко давно обіцяв приїхати в гості до свого колишнього однокласника Максима Козуба.
Попередньо зателефонував:
— Приймеш на гостину чи виженеш? — після привітань жартівливо поцікавився Дмитро.
Максим коротко спитав:
— Смієшся?
— Аби не плакати.
— Впізнаю колишнього друзяку! Коли будеш?
— У цю суботу.
— А що в нас сьогодні?
— Дні погубив? Четвер.
— Точно! Скільки-то часу минуло, як ми не бачилися. Декотрих однокашників при зустрічі вже не впізнаю.
— Навряд чи і мене впізнаєш.
— Так змінився?
— Бороду завів.
— Зараз модно. Гаразд. Із нетерпінням чекаю!

Дмитро Вербенко ні разу не бував у рідному селі Максима Козуба. Біля населеного пункту його зачарувала навколишня природа, що вбралася в жовто-багряні кольори. Особливо золотом палали поодинокі клени й берези.
Вийшов з автобуса на зупинці в центрі села. Несподівано до Дмитра Вербенка підійшла худорлява бабуся в барвистій хустині, ріжками підв’язаній під гострим підборіддям.
— Відпустіть гріхи, батюшко! — поспіхом попрохала вона.
Дмитро Вербенко сторопів.
А стара знову благально:
— Відпустіть, га. Ви ж мене знаєте. Я — Ганна Микитівна Очерет.
Рука Дмитра Вербенка мимоволі піднялася. Пальці склалися в пучки. Відтак, хрестячи бабусю, знов таки машинально проказав:
— Відпускаю!
А тут і Максим Козуб намалювався. Упізнав колишнього однокласника. Здивовано спитав:
— А що це ти робиш, Дмитре?
— Так це... — ще дужче розгубився Вербенко. — Гріхи рабам Божим відпускаю.
— То ти що, виходить, у священниках ходиш?!
— Та я знаю…
— Хм… Але стій, стій!.. Гаразд, пішли, — усміхнено-загадково мовив Максим, беручи приятеля за лікоть. — Удома розберемося.
— А хіба що?
— Ходімо, ходімо.
— Та йдемо вже.
Йшли селом. Люди на дорозі і у дворах здивовано роззиралися, дивувалися, перешіптувалися.
— А ось і мій теремок! — Максим відкрив Дмитру хвіртку. — Проходь.
— Дякую! Скромний теремок. Але нічогенький! І садок гарний!
— Сад молодий! Яблуні, груші!
— Господар!
— Ато!
Увійшли в хату.
Повнотіла Олена Петрівна, Максимова мати, як забачила гостя на порозі, так і сплеснула в долоні:
— Ба-атюшки! Батюшка прийшов! У мирському!
А чорнява Максимова дружина, Марина, яка різко контрастувала зі свекрухою своєю стрункістю, заклякло стояла з тарілкою в руках біля столу.
Максим тихенько посміювався.
А Дмитро не знав, на яку ногу ступити. Впівголоса спитав:
— Ви що?.. Це ви мене так розігруєте?
Зрештою, Максим вирішив розкрити карти:
— Олено Петрівно, Маринко, так, схожий. Як дві краплі води. Ну, може, не зовсім уже так… Але борода така ж! Коротше, це не наш батюшка.
— А хто?? — в унісон спитали жінки.
— Це — Дмитро Вербенко. Мій однокласник.
Олена Петрівна, сідаючи на табурет, вражено мовила:
— А як схожий-то, га!

Коли гість дещо вгамувався і коли вже всі обідали за столом, до хати обережно ввійшла пов-
нолиця молодичка, сусідка Катерина.
— Кажуть, — несміло почала вона з порога, — що наш батюшка у вас. А мені дочку хрестити треба. То я, думаю, зайду, попрошу його… А ось і батюшка! Слава Ісусу Христу!
— Навіки слава! — у тон відказав Дмитро Вербенко.
Усі засміялися.
А Катерина, усі шляхи погубивши, у напівшепіт спитала:
— А чого ви регочетеся?
Довелося і їй розповісти, що до чого.

Наступного дня, коли село вже копошилося по господарству, Максим проводжав Дмитра до зупинки.
Підійшов рейсовий автобус. Із його сходинок зійшов перший пасажир. Це був місцевий… батюшка.
Два бородані напружено розглядали один одного.
По хвилі першим заворушився батюшка, обмацуючи рясу на стегнах, наче впевнюючись, чи він є він, а той, хто стоїть перед ним, є не ним.
Дмитро Вербенко відступив крок убік, даючи батюшці пройти.
Священик на знак уваги ледь схилив головою і з важкою думою попростував сільською грунтовою дорогою.
А тут йому назустріч — Ганна Микитівна Очерет. І з тим же клопотом:
— Відпустіть, батюшко, гріхи.
— До храму, раба Божа, приходь, — сухо і коротко кинув батюшка і пішов далі.
Ганна Очерет зайшла до автобуса. Сіла на сидіння. А вже тоді повернула голову на сусіда. І аж вирячилася. І лише вичавила:
— А?..
— Конспірація! — серйозно відказав Дмитро Вербенко.
— А… Ага, ага, ага, — розгублено закивала стара і прудко пересіла на інше місце.