Бюст під сідалом

Огрядна баба Зіна сиділа на лавці під крислатою старою вербою, за якою, кроків за двадцять, схвильовано бігла неширока річечка, і все поглядала на Шпильчину хату.Нервувала:
— І що там Сокориха робить? Ні хазяйства, ні… О, виткнулася!
Сухорлява і вертка баба Ганна підчухрала до лавки і сіла поряд із сусідкою. Жартома кинула:
— Що, вигріваєшся, стара?
— Вигріваюся, молодухо, — і собі в смішки відказала баба Зіна. — А тебе нема та нема. Думала, Матвія свого там тішиш.
— О-о. Коли то воно було. І не бурчи.
— Ти про що?
— Знаю, що в тебе язик завжди свербить, аби ляси поточити. Ще набалакаємося.
Баба Зіна наче й не почула. Натомість спитала:
— Ну, а де він?
— Хто?
Баба Зіна реготнула.
— А що, крім Матвія ще хто є на прикметі?
Та бабі Ганні пальця в рот не клади… Відпарирувала:
— О-ооо! Та вся вулиця моя!
— Ти й молодою шалапутна була.
Бабу Ганну наче хто вщипнув:
— І охота ото язика паскудить!
— Ну-ну, не скачи, — примирливо мовила сусідка. — А ти чого роззираєшся? Кого виглядаєш?
— Матвія. Пенсію пішов получать.
— Хе-хе-хееее-х. Пенсія. — Баба Зіна, шморгнувши носом, підтягла під шиєю ріжки темно-сірої шерстяної хустки, сердито додала: — Гривню добавили, а три забрали. Щоб їм так добре було, як нам!
— Зіно, не каламуть воду! — відмахнулася Сокориха. — Я не більше твого маю. І стаж не менше твого. Я он дев’ятнадцять літ гнула спину в колгоспі і дев’ятнадцять — на заводі.
— І здоров’я вбила.
— Але живу. Клоччя та вовна, аби кишка повна.
— Та хіба то житка?
— А коли нам, Зіно, добре було?
— Було, було. Хіба за Льоньки бровастого погано жилося?
Сокориха і далі сипала приказками:
— Згадала баба порося, що хорошеньке було, та й плакати стала.
— Ехе-ехе-хееее…
Баба Ганна несподівано повернула на інше. Нахилившись до Шпильчихи, впівголоса повідала:
— А мій Матвій таку штукерію втнув…
— Ну-ну? — тепер Шпильчиха притулилася майже до самого вуха Сокорихи.
— Бюста в курнику ховає. Під сідалом.
— Кого-кого?
— Та бюста! Це — пам’ятник, що до пояса.
— Та йди?!
— Еге.
— І кого він, кгм, представляє?
— Хто?
— Ну, бюста та.
— От! А яких поголовно ото скидали?
— Зрозуміла, не дурна. І, як його… Матвій же твій колись у тих ходив… У партєйних.
— Та ходив. Так то ж коли було. Та й те. Коню ногу кують, а жаба й собі наставляє?
— Не взяла до тямки.
— Мавпує, значить, минулому.
Тут Шпильчиха спитала:
— І це воно з того часу там, під тим сідалом, сидить?
— Раніше не було його. Не бачила.
— Може, де переховував до цього Матвій?
— Хтозна.
— Велика та бюста?
— З тебе буде.
Шпильчиха вирячилася.
Сокориха знайшлася:
— До пояса. Твого. А це якось спитала його: «Ти що, Матвійку, того бюста в арештах тримаєш чи як?» То він як зикне на мене.
— А ти кажеш «порося»…
— Не допетрала?
— І Матвій твій знає, що за Льоньки бровастого краще було. А ти кажеш…
— Хай що хоч там думає собі! Про мене… Ага! Коли син із невісткою приїжджали, то внук носа тому бюсту відбив.
— Та йди?! І що Матвій?
— Що? Причепив його якось. Чи нового виготовив. Не знаю, як воно було.
— Носа?
— А кого ж! Та другого разу внук знову того носа відбив.
— Та ну??!
— І старий знову його приклеїв.
— І не злякався внук-то?
— Молодьож уже не та.
— Не та…
— А після другої носової ліквідації, — щебетала далі Сокориха, — Матвій капканів понаставляв у курнику! Та я внука попередила.
— Ти ба-а-чиш!
— Еге.
Тут Шпильчиха, мінячись на обличчі, смикнула Сокориху за лікоть, киваючи на дорогу:
— Твій нипає. Звідки це він?
— От склеротик. По пенсію ж ходив!
— А, ну так, так.
— Ти хоч мовчи там. Про бюста-то.
— Хай Бог милує!
— Що, щуки зубасті, — підійшовши до лавки, сердито кинув старий. — Трудовому народу кістки промиваєте?
— Солов’їв слухаємо! — бовкнула Шпильчиха.
Дід Матвій спочатку здивовано звів докупи брови. Відтак задер голову в крону розлогої верби. А потім, осудливо крутнувши головою, ошелешив старих:
— Прийняли на груди якоїсь гидоти, то й солов’ї в жовтні вам мерещаться, дурепи?! — і, тупнувши ногою, Матвій попростував до свого двору.
Шпильчиха змовницьки прошепотіла Сокорисі:
— До хати пішов чи до сараю?
— Піду подивлюся.
— І пенсію перевір!
— Зінка! Прикуси-но свого язика, га!
— Мовчу, мовчу.
— Та ото ж бо, — і баба Ганна почухрала до хати.
А баба Зіна, обіпершись глибоко-зморщеним підборіддям на гладку закручену верхівку вербового костура, тужно задумалася. А по часі сумовито промовила:
— Ех, Ганько, Ганько…І відзігорна ж таки ти, наша Ганько. Ехе-хе-хееее…