Не в ту хату…

— Алло!
— Ну, чо?
— Доброго дня!
— Чо, чо?
— Петро, це я, Васько!
— Поганяло, чоль?
— Петро! Ти чого?
— Чо нада, мать…
— Це — Москва?
— Гондурас! Ги-ги!
— Вибачте, шанов…
— Чо?
— Кажу, вибачте.
— Ні хрєна нє вьєхал. Чо он лапочєт?.. Ти откуда, іностранєц? Америкос, чоль?
— Українець.
— Бандєра?! А я-то думаю: вродє на мовє гаварит. Чо хотєл, хахол? Как на мєня вишел?
— Помилився я. Не в ту хату в’їхав. Тобто, очевидно, такий у нас сервіс.
— Чо он там тарахтит, мать…
— А чого ви матюкаєтеся, шановний?
— Я так разгаваріваю. Чо пазваніл-та?
— Казав же: помилився. Не туди потрапив.
— Нє туда потрахал?
— Нє туда попал! Понял?
— Смарі! По-нашому загуторіл!
— А ти по-україськи можеш?
— Нє-а. У меня связки в горлє срослись на русскій язик. Как там на хахляндії, мать?..
— Лучше всех!
— Ну-ну…
— А що там на кацапії?
— Та нічо. Живйом, нє парімся!
— Не миєтеся, значить?
— Ти на русскій, там, пєрехаді. А то я чот опять торможу.
— Учись розтягувати зв’язки в горлі. В майбутньому згодиться.
— Зачєм ета?
— О! Зрозумів!
— Та чота мазгі поднапряглісь. Сам нє знаю как і получілась-та.
— Діла будуть. Ну, бувай, москалику!
— Та пока, хахляндія! Звані єслі чо. І ета…
— Що ще?
— Я думал ти січас начньош про Крим, про Донбас…
— Та Бог з тобою! Вас же там нема. Вас взагалі ніде нема.
— Нє понял? Я та єсть!
— Та ото ж… Гаразд. Добра тобі. Хай щастить!
— Ап’ять нє в зуб нагой!
— Будь здоров, кажу!
— А. І тєбє нє хварать! Хє!
— Та отож…