ЯБЛУЧНІ АПЕТИТИ
- 321
- коментар(і)
- 29-10-2010 12:47
Надія сіла обідати. Та щось її примусило подивитися у вікно. Подивилась — і враз зробила великі очі: під яблунею ходив якийсь чоловік і збирав до пакета червонобокі соковиті плоди.
«Що за неподобство?! — розсердилася молода жінка. — А, може, то брат прийшов?»
Вийшла з хати. Підійшла до невеличкого парканчика, що огороджував сад.
Ні, не брат. Якесь двометрове здоровило. Нікого не бачить, нічого не чує. Аж пихтить, так яблука збирає. Наче свої!
Надія гукнула собаку. Нуль уваги. Спить, як убитий. «Пенсіонер!».
Господарка двору відкрила невеличку хвірточку. Зайшла до саду.
Гевал, очевидно, помітив сторонню особу і пришвидшив процес збирання червонобоких.
Надія зіронізувала:
— Мущина, може, вам допомогти?
Здоровань якось дивно глипнув на жінку і продовжив кидати до пакета яблука.
— Гей, чоловіче! — вже дратуючись, підвищила голос Надія. — Ви як сюди потрапили?
— Он, через паркан, — спокійно відказав незнайомець.
— А попросити не можна було?
— Та я кілька штук, — пробурмотів зухвалець, не розгинаючи спини.
Надія пристрахала:
— Зараз ось собака прибіжить.
Яблучне горнило наче й не почуло. Хапає плоди. Скоро й пакет репне.
Молодій жінці терпець уривається:
— Кажу, зараз собака прибіжить. Я на вашому місці пішла би.
Пішов. До паркана.
Надія зауважила:
— Може, ліпше через хвірточку? А то поламаєте, доведеться лагодити.
— А де та хвірточка?
— Я виведу. Йдіть сюди.
Здоров’як послухав. Ступив стежкою, на ходу підхоплюючи яблука.
Господарка подвір’я, дивуючись, хитнула головою:
— Ну у вас і апетит!
— На пироги треба.
— Я розумію. Але не забудьте кориці добавити.
Чолов’яга витріщився.
— Навіщо?
— Так смачніше.
— А-а…
Він пішов. Навіть не подякувавши.
У кінці загорожі на нього чекала подруга, мабуть, та, що пектиме пироги.
— Ходімо, Зінуль, — сказав їй. — Назбирав.
Увечері синоптики по телевізору попередили про приморозки. Надія яблука обірвала, зібрала.
А наступного дня біля паркана з’явилася знайома парочка. Побачивши голі гілки на деревах, здоровань засумував. Ще сумнішою виглядала Зіна.
Не пощастило. Сьогодні пироги їстимуть без яблук…
«Що за неподобство?! — розсердилася молода жінка. — А, може, то брат прийшов?»
Вийшла з хати. Підійшла до невеличкого парканчика, що огороджував сад.
Ні, не брат. Якесь двометрове здоровило. Нікого не бачить, нічого не чує. Аж пихтить, так яблука збирає. Наче свої!
Надія гукнула собаку. Нуль уваги. Спить, як убитий. «Пенсіонер!».
Господарка двору відкрила невеличку хвірточку. Зайшла до саду.
Гевал, очевидно, помітив сторонню особу і пришвидшив процес збирання червонобоких.
Надія зіронізувала:
— Мущина, може, вам допомогти?
Здоровань якось дивно глипнув на жінку і продовжив кидати до пакета яблука.
— Гей, чоловіче! — вже дратуючись, підвищила голос Надія. — Ви як сюди потрапили?
— Он, через паркан, — спокійно відказав незнайомець.
— А попросити не можна було?
— Та я кілька штук, — пробурмотів зухвалець, не розгинаючи спини.
Надія пристрахала:
— Зараз ось собака прибіжить.
Яблучне горнило наче й не почуло. Хапає плоди. Скоро й пакет репне.
Молодій жінці терпець уривається:
— Кажу, зараз собака прибіжить. Я на вашому місці пішла би.
Пішов. До паркана.
Надія зауважила:
— Може, ліпше через хвірточку? А то поламаєте, доведеться лагодити.
— А де та хвірточка?
— Я виведу. Йдіть сюди.
Здоров’як послухав. Ступив стежкою, на ходу підхоплюючи яблука.
Господарка подвір’я, дивуючись, хитнула головою:
— Ну у вас і апетит!
— На пироги треба.
— Я розумію. Але не забудьте кориці добавити.
Чолов’яга витріщився.
— Навіщо?
— Так смачніше.
— А-а…
Він пішов. Навіть не подякувавши.
У кінці загорожі на нього чекала подруга, мабуть, та, що пектиме пироги.
— Ходімо, Зінуль, — сказав їй. — Назбирав.
Увечері синоптики по телевізору попередили про приморозки. Надія яблука обірвала, зібрала.
А наступного дня біля паркана з’явилася знайома парочка. Побачивши голі гілки на деревах, здоровань засумував. Ще сумнішою виглядала Зіна.
Не пощастило. Сьогодні пироги їстимуть без яблук…
Микола МАРУСЯК
Коментарі відсутні