ГРИБНИКИ, КАБАНИ І… РЕКЕТ

Днями по зеленухи-сивухи поїхав. Гриби такі. Зеленушки — зеленого кольору, сивушки — сірого. Вони до морозів ростуть. Часто — під мохом. Лише горбочки видно. Їх шукати треба вміти. Та й мало їх тепер. Не встигають рости. А що їх раніше було-о!.. Казали: хоч косою коси!
Стою перед стіною лісу. Війнуло запахами хвої, прілим листям, мохом, грибницями…
Ступив до соснини. І — заточився. Там… По ній, по соснині, наче орда пройшла! Мухомори позбивані, мох перевернутий, земля перерита…
Кабани чи люди?
Зробив ще кілька кроків. Коли глип, — риє! Таке здоровенне, рилате! Таке веприще! І дико рохкає! О, о, настирливіше завзявся рити. Як бульдозер! Аж мох із землею у всі боки летить.
Брр! Моторошно. Такого тільки зачепи — вмить порве!
Цікаво, що воно шукає? Гриби чи жолуді? Мабуть, гриби, бо дубів не видно.
О, зеленуху знайшов.
— Ну, як грибочки? — спитав, наблизившись до «екскаватора».
— А-а, мало, — буркнув чолов’яга, продовжуючи підривати ручищами мох, неначе кабан іклами.
Бачу, розмови не буде. Пішов од гріха подалі.
У молодому сосняку, біля стежки, знайшов кілька невеликих сивушок. У старому лісі трапилася купка опеньок. Бачиш, ще ростуть!
Аж раптом позаду почув дивні звуки: шух-шух-шух! Трісь-трісь-трісь…
Обертаюсь — баби. Видко, саме з рейсового автобуса злізли. Майже кожна хусткою підперезана, як ото штангісти широкими пасками. І так уміло, хвацько довгими ножами мох підколупують-підкидають: штрик-штрик! Штрик-штрик! Дехто щось і знаходить.
Зрівнялися зі мною. Набурмосені. Конкурента у мені вгледіли.
Я мовчу.
І вони мовчки зашурхотіли-затріскали далі, так само точно тримаючи інтервал.
Я звернув до березнячку. Та дарма. У білокорих гриби своє вже віджили. У цій місцині грибочків треба вже чекати до літа.
Аж тут із чагарнику, наче дідько з-під землі, зненацька видряпався якийсь страхопуд.
— Де я, га? — із блиском щастя і надії в очах запитав він у мене.
— А вам де потрібно бути? — і я до нього із запитанням.
— У ліс по гриби я поїхав…
— Це я бачу. А далі що?
— Два дні вже блукаю. Чи щось водило, чи… Але ж ніби добре орієнтуюся по моху на деревах, по сонцю, по компасу…
— І що — допомогло? — питаю.
— Підвело, — зітхає лісовик і дивиться на мій рюкзак.
Знімаю торбу з плечей. Ділюся бутербродами. Той наминає, наче три дні не їв.
— Мох, дерева, сонце, компас, — кажу, — то добре. Але, коли вже заблукали, то йдіть далі, і під ноги дивіться. Надибаєте пластикову пляшку — це рятунок! І чим їх дедалі більшатиме, тих пляшок, значить, — ви на правильному шляху, значить, близько цивілізація! Ідіть по цій стежці. Вона виведе вас на грунтову дорогу. Там звернете ліворуч і вийдете на шосе.
Тільки чоловік пішов, як інший звідкілясь узявся.
— Це їстівний гриб? — питає в мене. — Можна його їсти?
— Можна, — відказую. — Але один раз.
Грибник несподівано зник, як і з’явився.
Назустріч — бабуся. З ­повною корзиною грибів. Але не рада, навпаки — похмура і налякана.
— Де це ви так нападали на зеленушки-сивушки? — примружившись, цікавлюся.
— Та заперлася, сама не знаю куди. Ходила туди-сюди, сюди-туди, — заторохтіла стара. — Та ось, слава Богу, вийшла.
— А чого настрахані-то?
— Ой! — махнула та рукою. — Набрала оце грибочків. Вибралася на якусь галявину. Коли дивлюся, — чоловік лежить у пожовклій траві. Чого, думаю? Може, погано йому стало? Підходжу. Кажу: «Мужчина, вставай! Підводься!» Хотіла його штурхнуть. А він, як зареве! Як зареве! Кабан то був! Дикий! — Як я од нього, ірода, живою. Як він мене не з’їв — сама досі не збагну.
— Мабуть, — кажу, — ваш кабан ситий був.
— Еге ж, еге ж, — закивала очевидиця небезпечного звіра і подибуляла до дороги.
Грибники! І чого ото самому до лісу ходити? Кгм, так і я ж один…
Після зустрічі з бабусею щось на душі не так стало. Та ще знагла позаду кущі затріщали. У животі похололо. Дивлюся на сосну, чи з сучками вона. Із сучками!
Але то були не кабани. Баби, йдучи, шурхотіли. Мабуть, на рейсовий автобус поспішали.
Шурх-шурх-шурх! Трісь-трісь-трісь!..
Коли вони зникли, ще одна особа з’явилася. З ножем у руках.
Що ж це так на них пробило?
— Жінок ніде не бачили? — хрипло питає старушенція.
Певне, думаю, це одна з тих, підперезаних. Як же кільце без ланцюга? Треба допомагати.
— Туди пішли, — показую.
Шурх-трісь, шурх-трісь…
Ні, треба і собі — до дороги. Все одно грибів… як нема.
У сосняку стрів «бульдозера». Молодець! З гектар прорив. Обійшов його. Чого заважати? Нехай чоловік мускулатуру нарощує.
А біля дороги мене стрів ще один екземпляр дивний. У камуфляжній формі. Пильно подивився на мене. На те, що у мене в руках. І грізно так:
— Податки треба сплатити! За гриби!
Показую йому корзину. Він зазирнув до неї, скривився і забрався собі геть.
Рекет чи справді при службі? А, може, то кабан? Перевдягнутий?
Бррр! Ні, швидше до зупинки! Додому!