РАКИ НА ПОРОЗІ

На поріг кімнати виліз рак.
Петро саме снідав. Побачивши клешняс­того вусаня, враз вирячився. Пробелькотів:
— Казали ж люди: «Петю! Різко кидати пити не можна!». Не послухав. Ось і маю. Ухопила. Білочка. А, може, здалося?
Петро долонями затулив очі. Розплющив їх через хвилину.
Рак щез.
— А що ж то було? — спитав сам у себе.
Праворуч почув якесь шкряботіння. Повернув голову на той звук. Рак. Повзе під батарею. Мабуть, грітися.
Петра зморозило.
«Так воно і є. Прийшла, клята. А казали ж… Треба випити. А де рак? Сидить! Гріється, наволоч, біла! Він же зелений. Чому сказав білий?».
Раптом Петро захитався, мов бадилина од вітру — на порозі знову сидів рак. Уже більший.
Петро подивився вбік батареї: рак звідти не вилазив.
«Два, — подумав Петро і зблід, бо з-під ліжка виповз третій. — Треба налити. — Він ступив до серванта. Видобув із бару почату пляшку коньяку, чарку. Підійшов до столу. Налив. Поспіхом випив.
Але раки не щезли. Той гаспид лупатий продовжував грітися під батареєю, той шкрябався десь під ліжком, той…
На порозі вже сиділо два раки. Вусами ворушили, наче антенами.
— Ач! — хмикнув Петро. — Обстановку розвідують! Чи не дійшов я, часом, до кондиції! — І він мимоволі почав загинати пальці на руках. — Раз. Два. Три. Чотири… А чому не чорти? Чому раки? Зазвичай у таких випадках «рогаті» приходять. Принаймні, так у народі кажуть. Треба повторити.
Налив другу. Хильнув. Раки сидять. Та їх, клятих, ще більше стало! Вже біля ніг повзають! Ось-ось — і на стіл видряпаються, окаянні!
Петро захвилювався. Зиркнув ліворуч і… Ліпше туди не дивився б.
На порозі стояв рак. Та такий, що ледь у дверях уміщається! Клешні впер у одвірки і єхидно посміхається.
Петро враз заплющив очі. Струснув головою. Відкрив очі. На порозі стояв… Сашко. Його син.
— Тату, а ти раків не бачив? — спитав він.
У батька аж очі на лоба полізли.
— То тебе теж ухопила? — пересохлими губами прошепотів він.
— Що вхопило? — не зрозумів Сашко, тут-таки додаючи — Кажу, раків не бачив? Учора на річці наловив. У відрі на веранді стояли. Відро перекинуте, а раків нема.
— Та тут вони, дорогенькі, тут! — невимовно зрадів батько. — А я думав, що вже — капець…
— Кому капець? — дужче дивуючись, спитав син.
— Та… — зам’явся батько. А відтак бадьоро запропонував. — Давай збирати раків. Збирати наших рачечків! Рачечків-то наших! А-а-а-а-о-о-о! — зненацька зарепетував батько, мов різаний. — Укусив, гад! Зніми його, Сашко, з пальця! Хутчіш!
Коли син відчепив зеленого вусаня, батько полегшено подумав: «Значить, не вона приходила. Не вона! Ех, яке життя прекрасне! Навіть і з покусаним пальцем».