НА ЗУСТРІЧ ІЗ БРАТОМ ЙШОВ 66 РОКІВ

ДО 66-РІЧЧЯ ПЕРЕМОГИ І 67-РІЧЧЯ ВИЗВОЛЕННЯ МІСТА
Нещодавно наше місто відвідав 75-річний Кубат Осмонбетович Осмонбетов — професор, академік, заслужений геолог Киргизької Республіки, двічі лауреат Державної премії Киргизької республіки в галузі науки, техніки, лауреат академічної премії НВН КР ім.Ахунбаєва, лауреата премії в галузі науки і техніки Ісламських держав, академік Міжнародної інженерної академії (м.Москва), Міжнародної академії наук екології, безпеки людини і природи (м.Санкт-Петербург), академік інженерної академії Киргизької Республіки, видатна особистість, обраний Почесним членом Ради експертів американського біографічного інституту (АВІ), видатний інженер 20-го століття, Почесний громадянин Наримської області і міста Бішкек (столиця Киргизстану), першовідкривач місцезнаходжень цінних корисних копалин СРСР, зокрема, золота, срібла та інших цінних металів, відмінник освіти Киргизької Республіки, талановитий геолог-дослідник. Все його життя, як гірничого інженера-геолога, дослідника, проходило у пошуках і маршрутах місць знаходження корисних копалин, його життя пошуків продовжується по сьогоднішній день. Що ж покликало його у далеку дорогу, до нашого поліського краю?
...Вечірні сутінки оповили місто, коли голова міської ради ветеранів К.М.Малов і я зустрічали дорогих гостей з Киргизької Республіки біля готелю «Леон», де гості мали зупинитися на ночівлю. Вони під’їхали машиною у супроводі завідуючої відділом культури і туризму міської ради Л.П.Гамми і спеціаліста з охорони культурної спадщини цього ж відділу Є.В.Ващук. Згодом до нас приєдналася колишній заступник міського голови В.С.Титяневич і заступник міського голови В.А.Костюк. Після облаштування відбулося більш близьке і ділове знайомство, розповіді про те, що спонукало посланців Киргизстану у далеку дорогу, повну тривог і переживань, до нашого Поліського краю, міста над Случчю, Новограда-Волинського.
...За філіжанкою кави — хвилююча розповідь Кубата Осмонбетова про свою країну, родину: — Батько — Осмонбат Нургазієв, 1910 року народження, проживав в урочищі Как-Кайни, верхнього гирла річки Куртка, Акінського району Наримської області — із знатного киргизького роду — Саяк. Здобувши початкову чотирикласну освіту, працював у сільському господарстві. У період колективізації — завідуючий фермою, бригадир, голова колгоспу Тагиз-Булак, (що у перекладі — дев’ять джерел). Його поважали і цінували односельчани. Злою віхолою надійшло повідомлення про початок Великої Вітчизняної війни з фашистською Німеччиною, оголошена мобілізація. Я разом зі своїм старшим братом, сестрами і мамою Бубуш проводжав свого батька на фронт, — розповідає Кубат Осмонбетов. На збірному пункті було понад 400 чоловік. Мені йшов сьомий рік. Пам’ятаю слова матері: «Діти, підійдіть до батька. Ідіть, зараз він сяде на свого коня. І всі ці люди з Нарині відправляться на фронт, на захист Вітчизни. Підійдіть, поцілуйте і проведіть». Ми з тривогою дитячих сердець підійшли до батька, котрий стояв поруч з конем, обняли його, поцілували, а мама Бубуш стояла, плакала і через гіркі сльози говорила: «Дорогий Осаке! Бережи себе і повертайся з Перемогою, цілим і неушкодженим». Мобілізовані на власних конях, зі своїм запасом провіанту відправились через перевал Молда-Ашуу на Сонкуль, потім — у місто Токмак, де продали своїх коней і вже поїздом вирушили на фронт. У жовтні 1942 року Осмонбет Нургазієв прийняв присягу у 44-му запасному стрілецькому полку, брав безпосередню участь у боях з жовтня 1942 р. по листопад 1943 р. у 1180-му і 100-му стрілецьких запасних полках рядовим стрільцем автоматичних рушниць, потім — ручних кулеметів. Двічі поранений, а 30 листопада 1943 року — тяжке третє, лікувався у військовому шпиталі №4053 м.Баку. У кінці червня 1944 року демобілізований, інвалід 2-ї групи.
На милицях повернувся до рідної домівки, працює у різних організаціях райспоживспілки с.Дюрбельджин (сьогодні — Баєгово). Тут і помер у 1978 році. Учасник оборони Сталінграда, тяжкі бої під містом Келач, на придонських просторах межиріччя Волги і Дону. На грудях фронтовика — орден Слави ІІІ ступеня, багато інших медалей, значок «Ветеран війни 1941-1945 рр.».
Розповідаючи про батька, Кубат Осмонбетов говорить: «Він був працьовитим, терплячим, доброю і порядною людиною. Пишаюсь своїм батьком, все своє життя намагаюся бути схожим на нього. З від’їздом на фронт тяжко жилося сім’ї фронтовика».
Зворушливою була розповідь Кубата Осмонбетова про свою родину, свого брата Сагендика Осмоналієва, котрий знайшов свій спочинок на нашій українській землі. У Киргизстані дівчат віддають заміж дуже рано. Майбутнього чоловіка обирали батьки. Так було і з матір’ю Сагендика — Бубуш Бектургеновою. Її віддали заміж дванадцятирічною дівчинкою за набагато старшого чоловіка. Молода мати народила від нього дівчинку Зууру, потім — сина Сагендика. Чоловік невдовзі помер. Як заведено в Киргизії, на раду зібралася велика родина. Як бути з молодою вдовою і двома дітьми? Відбулася родинна рада, яка вирішила віддати її повторно заміж за брата померлого чоловіка, молодшого за неї на два роки. Після цього шлюбу народився Кубат Осмонбетов, який зростав і мужнів разом із братом Сагендиком. У Бубуш Бектургенової було одинадцять дітей, сама померла при народженні одинадцятої дитини. Сім’я Бубуш зазнала безповоротних втрат у період з 1941 по 1947 рік — померло п’ятеро дітей від інфекційних захворювань. Сагендик Осмоналієв підлітком працював у колгоспі на різних роботах, потім керівництво колгоспу Толуз-Блак направило його у м.Нарим на річні курси рахівників, по закінченню яких працював у бухгалтерії колгоспу. У жовтні 1942 року, коли Сагендику не було ще й 17 років, мобілізували в армію. Високий на зріст, фізично міцний юнак, здавався старшим... «Я проводжав на фронт брата, — розповідав Кубат Осмонбетов. — Призивний пункт був за 5 км від села. Взяли коня без сідла, сіли вдвох і вскач поскакали до сільської ради. На задньому місці набили «мозолі» від швидкої верхової їзди. Голова сільської ради відпустив мене додому. Я попрощався з братом, не здогадуючись, що навічно. Багато років родина нічого не знала про долю Сагендика. Переглядаючи родинні і сімейні фотографії, свій погляд вже вкотре зосередив на військовому фото брата, — розповідає Кубат. Не могла безслідно зникнути дорога мені людина і вирішив продовжити шукати.
Звернувся з листом у Державний архів Міністерства оборони Російської Федерації, у Москву. Надійшла невтішна відповідь: «Сагендык Осмоналиев в числе погибших от ран или пропавших безвести не числится». Центральный архив Министерства обороны России. Март 2007 г.» Душа і серце не давали спокою. Звертався у різні інстанції військових відомств і установ — безрезультатно. Пошуки продовжував із неймовірними труднощами.
Раптово і випадково в руки Кубата потрапила «Книга пам’яті Киргизстану». Боже послання. На одній із сторінок згадувалося ім’я Сагендика Осмоналієва. Киргиз, 1925 р.н.
Призваний в армію у вересні 1942 року, рядовий, стрілець. Солдат 625-го стрілецького полку. Брав участь у боях за визволення України. Помер від ран 14 травня 1944 року
у військовому евакогошпиталі №2921, похований у братській могилі у Новоград-Волинській області України, по вулиці Макаренка, 13. Здригнулося серце. Хто і звідки подав відомості до «Книги пам’яті»? З новою силою запрацювало серце і думки. Почалися пошуки шпиталю. З’ясувалося, що Новоград-Волинської області немає в Україні. Друзі порадили звернутися з листом до Житомира, Рівного, на теренах яких на початку 1944 року відбувалися жорстокі бої. Житомир порекомендував звернутися у Новоград-Волинський. Більше року вів телефонні розмови і листування із спеціалістом з охорони культурної спадщини міського відділу культури і туризму Є.В.Ващук. Завдяки їй, її глибокому вболіванню чужому горю, високій відповідальності, професіоналізму, детальному вивченню документів, її небайдужості і настирливості, віднайдено місце поховання брата Кубата Сагендика Осмоналієва у нашому місті у братській могилі на кладовищі мікрорайону «Дружба». 4 травня 1944 року велися тяжкі кровопролитні бої за визволення України від фашистської окупації. Відступаючи під ударами Радянської Армії, німецько-фашистські війська чинили відчайдушний опір, передбачаючи свою неминучу поразку. У запеклій сутичці з ворогом тяжко поранений рядовий, стрілець-піхотинець Сагендик Осмоналієв, підібраний на полі бою, був відправлений до Новоград-Волинського військового шпиталю. Лікарі боролися за його життя, як могли. Молодому солдату йшов лише 19-й рік. Не витримало болю серце, втратив багато крові, похований у братській могилі, він віддав найсвятіше — своє життя — за визволення України. Українська земля стала його вічною домівкою. Вона прийняла його останки у свої теплі обійми. У братській могилі покоїться прах ще майже сотні воїнів Радянської Армії різних національностей, учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни.
Відчувалася прохолода запізнілої осені. Кубат Осмонбетов із 19-річним онуком Маліком Зорифовичем Іскандеровим, студентом третього курсу Московського державного будівельного університету, факультету гідротехнічного будівництва портів, плотин і споруд на шельфах відвідали святе місце спочивання брата у братській могилі. Це основна мета їхнього приїзду у наше місто. Потрібно було бачити, з яким трепетом душі і сльозами в очах вони стали на коліна, поклавши долоні рук на прізвище брата, викарбуване на холодній мармуровій плиті, а потім, піднявши руки до неба, читали молитву — Коран за прах душі Сагендика, до якого йшли майже 66 років. Молилися за прах всіх воїнів, котрі лежать у братській могилі. Вони привезли з собою жменю рідної землі з Киргизстану, взятої зі свого аулу за 600 км від Бішкеку, столиці Киргизстану, де народився і провів дитячі роки і перші кроки трудового життя Сагендик. Вони обійшли і обсипали землею всі могилки біля Скорботної Матері, просили прощення у брата за довгу розлуку, молилися за учнів і вчителів школи, котрі доглядали могили воїнів-визволителів, усіх присутніх, бажали їм здоров’я. Настали хвилюючі хвилини прощання з братом. Тихим шелестом перешіптувалися між собою золото-сріблясті листочки берізок, а неподалік шуміли вічно зелені ялинки. Скільки їх, цих вічних вартових, цілодобово охороняють і зберігають у пам’яті солдату братських і одиноких могилок воїнів-фронтовиків Великої Вітчизняної війни, котрі спочили вічним сном у благодатній землі України. Брат і внук ще раз низько поклонилися святій землі і праху воїна-брата, помолилися землі, де покоїться прах сина киргизького народу. За роки війни у жорстоких боях з фашизмом 320 тисяч кращих синів Киргизстану із населенням країни у 2,5 мільйони, брали участь у боях з фашизмом. З них — 90 чоловік стали Героями Радянського Союзу. А скільки не повернулося до своїх домівок з фронту? Кубат Осмонбетов і внук Малік відвідали восьму школу, учні і вчителі якої доглядають могилу брата.
Гостей тепло і гостинно зустрічали. Учениці восьмого класу Анастасія Кумініч, Ольга Лихач, Юлія Саворик та Інна Камінська на вишитому рушнику вручили хліб-сіль. В одному з класів відбулася зворушлива пам’ятна зустріч учнів 8-9 класів з посланцями Киргизстану. У класі запанувала неймовірна тиша. Було чути, як б’ються серця присутніх. Кубат Осмонбетов, ще раз привітавшись, розповів про дитячі і юнацькі роки Сагендика, його проводи в армію, на фронт, про Киргизьку Республіку, її створення, як держави, про свій нелегкий шлях від сільського хлопчика до вченого, академіка, професора. Тяжким було його дитинство у воєнні і повоєнні роки. — Ми, діти війни, 1941-1945 років, багато чого бачили, відчували на собі важкі випробування життя. Витримали. Дуже боляче давила бідність, безграмотність, боротьба з різними інфекційними хворобами, марновірством і пересудами. Чоловіків забрали на фронт. Вся робота і виховання дітей лягли на плечі жінок і старих. Допомагали їм підлітки. Суворими, сніжними і морозними видалися зими 1942-1943 років. Розпочався голод. У кожній сім’ї помирали діти і старики. З фронту надходили сумні повідомлення про смерть того чи іншого солдата. Поширювалися інфекційні захворювання. Навколо села бродили голодні вовки і шакали, дошкуляли своїм виттям. Гинула домашня худоба, не вистачало кормів. Але народ вірив, що настане краще життя. Звертаючись до учнів, Кубат говорив: «Пам’ятайте! Щасливий той чоловік, сім’я і край, де ніщо не ціниться так високо, як доброта душі і щирість серця».
— Долаючи труднощі, нас виховували доброті, чесності, порядності. Незважаючи на голодні й холодні роки, рідким явищем були крадіжки й насильство. Нас закликали до оволодіння знаннями і культурою. Переважна більшість людей мого покоління, — говорив Кубат, — виросла у повазі до праці, прагненні до знань і здобуття освіти. Намагалися допомагати один одному. Не було місця земляцтву родоплемінних союзів, корупції в державній службі, що спостерігають у наші дні. Люди зобов’язані знати, що совість і честь не продаються, — підкреслив Кубат. Людська пам’ять все пам’ятає — і добро, і зло. Доброта і підтримка — краща форма людських відносин. Завжди треба пам’ятати прислів’я: «Не бійся ворога — ворог може лише вбити, бій, який не може вбити, може лише опорочити тебе і себе». Життя було складне колись і тепер, але прожити своє життя з честю, гідністю — ще складніше, — завершив свою зустріч з учнями школи. Дякував за гостинність, побажав успіхів у навчанні, добра і достатку кожній родині.
...Кубат Осмонбетов, отримавши середню освіту, закінчив Фрунзенський політичний інститут у 1958 році, біолого-розвідувальний факультет, як гірничий інженер добився високих вчених ступенів і звань. Все його життя, а йому 75 років, — наукове, виробниче, освітня і громадська кар’єра проходили у боротьбі. Він уміло поєднував наукову і громадську діяльність, став відомим вченим, професором і педагогом. Закінчуючи середню школу в селі Баєтово, познайомився з Бубукаінр (Букуй) Батирбековою, яка закінчила восьмий клас, і через вісім років, після закінчення вищого навчального закладу, одружився. Дружина Батирбеківа народила п’ятеро дітей, сприяла успіхам чоловіка, присвятила себе сім’ї і родині. Старша дочка Гільнара — кандидат філологічних наук (проживає з сім’єю у Москві), донька Дільнара — кандидат географічних наук, доцент, син Еміль — кандидат геолого-мінеральних наук, доцент (м.Бішкек), донька Салтенат — інженер-еколог (м.Бішкек), син Еділ — вчитель історії в середній школі (м.Бішкек). Славна, велика родина — діти всі мають свої сім’ї. Дружина Букуй померла два роки тому. Кубат Осмонбетов був ректором Киргизького університету, сьогодні викладає в університеті. Був ректором Киргизького гірничо-металургійного інституту ім.У.Асаналієва. Автор і співавтор 30 монографій і брошур, понад 500 наукових тезисів, статей, буклетів і т. д. Займав ряд інших високих державних посад в області географії Киргизької Республіки. Святою була зустріч з могилою брата, на зустріч з яким йшов 66 років і віддав йому останню шану. Пам’ять про тих, хто згорів у полум’ї жорстокої війни з фашизмом гітлерівської Німеччини, залишилася у пам’яті народній навіки, що є найсвятішим у житті кожної чесної людини.