ЦІННЕ ДРАНТЯ

Якось Петро Федяник перед односельцями похвалився, що скоро авто купить.
Брати Горобчуки, Василь та Григорій, котрим новоявлений багатій цю новину розповів останнім, з цього приводу почали кепкувати:
— Чи не «Мерседеса», часом, купуєш нового?
— Та ні. Певно, на «Майбах» замахнувся, ги-ги!
Петро Федяник ударився в амбіцію:
— Скальте, скальте зуби! А машину таки куплю! Хай не круту, але доладнє щось візьму.
Василь з іронією поцікавився:
— Ну, ти ж у нас по заробітках катаєш! Мабуть, уже й копійчину зібрав, еге ж?
Це запитання Петра раптом насторожило. «От дурень! — подумав. — Навіщо таємницю вибовкав? Тепер думатимуть, що в мене грошей — кури не клюють! Воно-то так — дещо є. Але про це ніхто не повинен був знати. Поганців-то тепер тьма-тьмуща! Дізнаються — і в хату можуть залізти».
Ліплячи на обличчі «роблену» усмішку, Петро Федяник пустився на хитрощі.
— Одну машину вже нагледів. «Україна» зветься!
Брати захихикали. Мабуть, не повірили про велосипед. Але Петро попрощався із сусідами та заспішив додому.
Тільки ступив на поріг, а Марійка, дружина, з претензіями:
— Що це ти таке надумав?
— Що? — Петро загальмував у дверях, немов у стіну вперся.
— З Горобчуками стояв? — Марійка тупнула ногою. — З п’яничками отими? Стояв! Було б з ким! Обірвалися, мов торбарі! Хочеш, щоб люди з нас сміялися?
— Ну, здибалися на дорозі, — Петро ніяково здвигнув плечима. — Поздоровкалися. Не обмину, як свиня. Сусіди ж.
— Сусіди! — передражнила дружина чоловіка й уже сумирніше додала: — Борщ — на плиті. Я до матері збігаю. Допоможу попоратись.
І — з дому.
А Петро цього моменту тільки й чекав. Ще з учорашнього дня. Весь вечір нетерпляче до спальні позиркував. Ось, нарешті, і шмигнув до неї. Ковдру і простирадло на ліжкові задер і — до матраца. Намацав схованку. Є! Є його грошики! За п’ять років зібралася солідна сума. Скільки-то тут тисяч, га? Перерахувати? А раптом Марійці закортить повернутися? Ні, може, тоді, як до міста поїде.
Щоразу, повертаючись із заробітків, Петро переполовинював гроші. Одну частину віддавав дружині, другу — ховав у матраці. На авто тайкома складав, бо ж заробляв непогано. До того ж, трохи приодяглися, деяку техніку в хату прикупили, ремонт зробили. Словом, на життя вистачало.
Петро поспіхом засунув «заначку» в заповітне місце, погладив його долонею, а відтак краї матраца знову зашив нитками. «Нічого, — замріяно подумав, — через місяць — на працю. Є непогана робота. Грошовита! Після неї вже точно машину куплю!».
Та через кілька днів несподівано подзвонили хлопці з його бригади. Сказали, що терміново потрібно виїжджати на заробітки, мовляв, їхній роботодавець вимагає. Зміни якісь сталися.
Нашвидкуруч похазяйнувавши вдома, Петро знову подавсь у далекі краї. І поки він заробляв на хліб насущний, у його рідному селі дивні речі почали відбуватися. Брати Горобчуки, п’янички-нероби, раптом зажили на широку ногу: приодяглися, п’ють-гуляють, на таксі роз’їжджають!
Люди дивувалися: з якого б то дива?
Якось Марійка Федяник, здибавшись із братами біля сільського магазину, аж не втерпіла:
— Скарби відкопали чи що?
— Ні, — загадково посміхнувся старший Горобчук, Василь. — Сам на голову звалився!
— Еге! Ге-ге-ге! — зареготав і Григорій, прищурюючи посоловілі очі.
Марійку цікавість так і розпирала. З іронією спитала:
— Може, й мені те місце покажете?
— Ми що, на дурнів схожі? — витріщився Василь. — Те місце — неприкосновенне! Крім нас, звичайно.
На цьому й розійшлися сусіди.
А незабаром у рідні пенати повернувся Петро. Схудлий. Невеселий.
— Не пощастило нам цього разу, жінко, — забідкався. — Обдурили нас. Майже з порожніми кишенями приїхав.
Засмутилася й Марія. Але що поробиш? Хіба одного його дурять ті кляті пройдисвіти? Пригорнувшись до чоловіка, заспокоювати почала:
— Заспокойся, Петю. Прикро. Але, слава Богу, що повернувся живий та здоровий. А там якось воно буде.
— Буде, буде! Що — буде?! — зірвався на крик Петро. — Що тут робитиму?! Дулі горобцям даватиму?
— Ну, чого ти кричиш? — підвищила тон і Марія. — Чи я в цьому винна?! — А відтак спокійніше додала: — Он дехто з наших до Києва їздить. Теж непогано заробляють.
Полагіднішав і Петро:
— Гаразд, побачимо, як нам далі бути.
Лягали пізно. Петро довго заснути не міг. Переживав. Та рідне ліжко душу зігрівало. До півночі матрац вимацував. Та — хай йому грець! — чомусь не знаходив своєї схованки. Може, Марійка його іншим боком розвернула?
До ранку так і не заснув. А коли дружина підвелася поратися, Петро хутенько підняв простирадло і… закам’янів: перед його очима був інший матрац.
Він кинувся на кухню, де посудом брязкала дружина. Щоправда, перед самісінькими дверима загальмував. Щоб не показати свого хвилювання.
— Маріє, а де матрац?
— Ти про що? — не одразу збагнула господиня.
— Ну, той, на якому ми раніше спали?
— А-а! — усміхнулась Марія. — Оте дрантя?
— Еге, оте дрантя де?
— Та віддала. Сусідам.
Ці слова пролунали, наче гарматний постріл. У Петровій голові спочатку щось клацнуло, потім дзвякнуло, а затим од одного вуха до другого приглушено закотилося: «Віддала… Віддала… Віддала…»…
Зі ступору вийшов, мов через жорна пропущений.
— Й-як в-віддала?
— Новий купила! Скільки можна на тих лахах мучитися? Хіба погано цю ніч спалося? А чого це ти побілів, немов ця миска?
Петро так завив, що його, мабуть, і вовки почули в лісі.
— Кому віддала?
— Горобчукам. Вони були раді. До речі, їх і не впізнати! Хоча…
Та Петро останніх слів дружини вже не чув. Він кулею вилетів надвір, і за ним здійнялась хмара куряви.
Ввірвавшись до хати братів-п’яничок, Федяник видихнув одне-єдине слово:
— Де?
Горобчуки спочатку остовпіло вирячилися, ніби привид побачили, а відтак, плече до плеча, заточилися до вікна.
— Де, питаю??!
— Х-хто? — прикинувся дурником Василь.
— Матрац!!!
Григорій кивком голови показав на ліжко, що стояло в глибині кімнати.
— Оньо… Там.
В очах Петра блиснув промінь надії. Він стрімголов кинувся до ліжка і гарячково почав вимацувати матрац.
«Де ж вони?»
А «вони» не знаходилися.
У передчутті непоправного Федяни­кові почало робитися млосно. Він повторив процедуру «вижмакування» матраца. Потім у всі боки полетіли протрухлі шматки вати.
Нема!
— Де, де, гади, питаю???
Та братів у хаті вже не було.
Петро кинувся на вулицю. Але Горобчуки неначе крізь землю провалилися.
Звідтоді їх у селі більше ніхто не бачив.