Локдаун

Ех і краса!
Знову сніжок сипле! Сипле і сипле!
Уже й чимало його насипало. Усюди — білим-біло!
Справжня зима! Давненько такої не було!
По правді, уже думалося, що незабаром у нас Сахара буде!
Якось один «провидець» сказав, що таке ніби має статися через сто літ. Уже пройшло тридцять. Коли той віщував.
Але най він, той знавець майбутнього, здоровий буде!
Здоров’я…
Епідемії…
Грип… Свинячий. Кнурячий. Курячий. Мишачий. Заячий. Риб’ячий. «Коронований»… «Кувідуйоханий»…
Хух!
Збираюся на роботу. Не встиг чаю досьорбати, як із-за вікна долинув гул машини.
Так і є, сміттєвоз!
Галопом випер кілька пакетів із побутовими відходами.
Хлопці, котрі обслуговують транспорт, регочуть:
— Ти ба! Цей пан не спить! Сміття виніс!
Виходить, не всі господарі його повиносили.
Свята…
Чимчикую на роботу.
Сніг під ногами рипить. Морозяка! Добрячий такий! Давненько так не морозило!
Натягнув маску під самі очі.
Хороша штука маска. Ніс, щоки не мерзнуть.
А ось і зупинка.
У маршрутці «стоячих» пасажирів немає. Усі «сидячі». І всі — у масках. Лише очі над ними блищать. І погляди в усіх такі гострі, пильні!
Цікаво, що за тими масками? Може, хтось у цю мить мені язика показує. Візьми розберися, які саме маніпуляції відбуваються на тих прихованих випукло-плоских органах обличчя?
На «гальорці» якийсь дядько дуплетом чхнув-кашлянув.
І відразу біля нього побільшало вільного простору. Тепер на першій половині «маршрутки» на сидіннях тулилося по троє-четверо пасажирів.
Добрі в нас люди…
Примчав на роботу.
В офісі — свої метаморфози.
Колега Вадим Крулько заявився з добрячою щетиною.
— Локдаун, — винувато почав виправдовуватися він. — Леза не встиг купити.
Та це ще було не все. Як виявилося, Микита Брилюк притюпав на роботу без шкарпеток. Ліля Попуцька — з розпатланою зачіскою. Вона щось постійно бубоніла про плойки, бігуді, закріплювальні лаки, перукарні.
Взагалі, у кожного із працівників офісу були якісь недоліки чи то на одязі, чи то на різних кінцівках тіла.
Особливо подивував Арнольд Тиркало. Він тинявся приміщенням і просив у колег мило. Очевидно, чоловік хотів умитися.
Локдаун…
Знову в «маршрутці».
На одній із зупинок до салону зайшов опецькуватий чолов’яга. Зодягнений він був у широке і довге (майже до п’ят) пальто. На голові — кепка.
І тут новий пасажир раптом розчахнув борти пальта і ступив проходом.
— Кому труси, шкарпетки, леза, лампочки, розчіски, бігуді, мило, ліфчики! — басовито горланив «бізнесмен», демонструючи уцяцьковані вивороти свого пальта і груди всякою-всячиною.
Хтось торгувався, хтось щось купував.
Нарешті причухрав додому.
Згадав, що треба передати по мобільному показники лічильника до водоканалу.
— Алло!
На другому кінці зв’язку спокійний жіночий голос:
— Слухаю.
— Доброго дня!
— Доброго.
— Можна передати показники лічильника?
І знову притишений, спокійний голос:
— Можна.
— Сорок три… Записуєте?
— Записую.
— І сорок сім. Записали?
Пауза.
— Ви записали?
І раптом у слухавці як рявкне:
— Та пішов ти під три чорти! На номер подивися, ідіот!
Я аж закам’янів. Лише згодом пригадалися останні слова співрозмовниці: «На номер подивися, ідіот!».
Ідіот… Тобто, я подивився на той номер, куди дзвонив. Виявилося, що я останньою натиснув не ту цифру.
Локдаун…