«НА ГРАДУСАХ» — У МИНУЛЕ

Василь Стопарик так напився, що потрапив до витверезника.
Персонал специфічного закладу зустрів його досить радо.
— О! Кого я ба-ачу! Які лю-уди!
Це так частенького клієнта «гостинно» зустрічав у порозі працівник витверезника Павло Верба.
— Це вже вкотре, га? Втретє? Вчетверте?
— Н-не пам’ятаю, — промимрив Василь Стопарик. А відтак, схиливши голову набік, скорчив благаючу міну. — Мені додому треба.
Павло Верба заперечливо хитнув головою:
— Додому — завтра.
— Як — з-завтра?! — вирячився Василь Стопарик, демонструючи посоловілі очі. — Завтра я не можу. Раніше тр-тр-тримали дві-три години і — відпускали.
— Тепер — інші порядки. Тож, прошу у ліжечко!
— Не можу я тут… у ліжеч-ко. А мене начальник великий знає! Петро Петрович Бабай! Я йому забора варив. І ворота варив. І… Невже не порятує?
Працівник специфічного закладу, аби якось провчити цього п’яничку, вирішив «приколотися».
— Який забор? — ніби здивовано спитав Павло Верба. — Які ворота? Який Бабай? Коли варив?
— У дві тисячі десятому.
— Якому?! Чоловіче, що ви говорите?! На вулиці двохтисячний рік! Просніться!
— Й-як — д-д-д-д-д-ий?..
— Ось, дивіться. — Павло Верба показав мобільний телефон, на дисплеї якого вже встиг непомітно переставити дату. — Бачите? Тут чітко показує: двох-ти-сяч-ний! Друге лютого! Ще, може, ядерна війна буде.
Очі Василя Стопарика ледь не вилізли з орбіт.
— Н-не може бути!
— Може! — спокійно сказав працівник витверезника.
П’яничка захитався, неначе маятник. Злякано вичавив:
— Де я, га?
— У витверезнику. Е-е, допилися ви, добродію. Геть клепку втратили. Давайте в ліжеч-чико Давайте хутенько. Проспитеся — і в двохтисячному проснетеся…
Вранці Василь Стопарик зі специфічного закладу вийшов тверезий. Але додому притарабанився напідпитку (дорогою похмелився, в кишені знайшлося кілька гривень).
Дружина, Галина, одразу — за боки.
— Де був?!
Василь дурнувато пробелькотів:
— Не знаю. Тобто, знаю, але… не знаю.
— Що, нализався так, що клепка з голови випала?
— Це я вже десь чув?
— Про що?
— Про клепку.
— Де?!
Василь пальцем тицьнув угору.
— Там. — Потім він скерував вказівку у підлогу. — А може, там. — Відтак, поглипавши праворуч-ліворуч, розвів руки. — А може, тама.
— Ти бачиш, невідь де ніч протинялося, — ще й знущається з мене! Ото дала би зараз по тій макітрі! — грізно замахнулася дружина.
— А Новий рік уже був? — спокійно спитав Василь.
Рука Галини так і зависла в повітрі. Хіба що їй зараз весла бракувало.
— Який Новий рік? — сторопіло спитала. — Китайський чи що?
— Ні, наш?
— Так він уже того…
— А ядерна війна коли буде?
Галина зовсім отетеріла. Тільки тепер рука почала повільно опускатися до її стегна.
— З ким — війна?
— Ну, хтось же має на нас напасти?
Дружина нісенітницю чоловіка зрозуміла по-своєму. Скрушно хитнула головою.
— Вже напали, — біліючи, вичавила. — І я здогадуюся на кого.
Василь скочив зі стільця.
— От, гади! Де моя рушниця?!
— Ні, Васю, — лагідно сказала Галина, — ти зараз ні в кого не поцілиш. Ти приляж. У таких випадках, кажуть, тридцять-сорок грамів треба випити. Я зараз наллю.
— Не треба! — категорично заявив Василь.
— Чому — не треба? — здивувалась дружина.
— Цікаво, що далі буде. А справді, що зараз двохтисячний рік?
— А хто тобі таке, Васю, сказав?
— У витверезнику, — проговорився чоловік.
— Ах, то ти, такий-сякий, у витверезнику ночував??! — Галина знову — руки в боки.
— Ну, так вийшло. То — двохтисячний чи?..
Дружина замислилася.
А Василь:
— Ну, раз таке діло, то тепер можеш налити. Грамів так сто. Ні, двісті! Та закусочки приготуй! І нехай усе перевертається догори дригом!
— И-и, — хитрувато хитнула головою Галина. — Тепер тобі можна буде налити тільки через років десять!
— Що ж, будемо чекати, — на диво сам до себе сказав Василь і ліг спати.
Десять років минуло, як одна ніч.