БАБИНІ ЕКСПЕРИМЕНТИ

Баба Галина гукає через ­паркан:
— Агов, Маріє!
Сусідка-однолітка ставить відро біля веранди й, підчовгуючи до штахетника, здивовано-сердито питає:
— Чого репетуєш, наче тебе ріжуть?!
— Здорова будь!
— Ну, здоров!
— Діло у мене до тебе є.
— Яке ще діло?
— Курчат купила на базарі…
— Та знаю я!
— Квочка їх не приймає. Б’є, клята!
— Напої!
— Кого напоїть?
— Квочку!
— Чим?
— Ти, Галино, наче щойно на світ народилася!
— А чи допоможе? Не здохне?
— Моя ж не здохла! Дзьоб роззяв їй і залий півчайної ложки.
Баба Галина послухала сусідку, напоїла зозулясту самогоном. У двір пустила. Курчата (свої і базарні) — одразу під неї. Але квочка на них — нуль уваги. Стоїть і чмихає, гикає важко.
«Може, треба було б закусити дати?» — подумала баба Галина.
Квочка тим часом оком повела. Помітила чуже курча. Загарчала по-курячому і дзьобнула підкидька.
— От, паскуда! — вилаялася стара. — Не бере!
І круть до хати. Намочила в оковитій м’якуш хліба та й мерщій назад.
— На, їж!
Не з’їла. Півень перехопив. Ковтнув хлібець, гикнув і за ситуацією спостерігає.
Аж тут і квочка себе проявила. Посоловілим оком обвела обійстя. Раз, другий. Потім крилами струснула, наче її озноб пробив, і, похитуючись, подибкала під кущ смородини. Якось так дивно кінцівки піднімала, наче по розпеченій землі йшла. Лягла у затінку. Курчата — під неї пірнули. Тільки жовті дзьобики з-під пір’я визирають.
Баба Галина вдоволено почухала підборіддя.
— Прийняла-а!
Аж раптом позаду: «Ку-ку-р!..». А потім, ніби щось упало.
Стара повернула голову на той звук.
Півень! Під парканом стоїть. Сусідським. Обтрушується. Відтак задер голову догори і мах-мах на штахетник. І знову:
— Ку-ку-рі-ік!
Звалився. На землю.
— От, когутяра! — ляснула в долоні баба Галина. — Розвезло, падлюку!
А півень — чергову спробу. Мах-мах…
— Ку-ку-ііііік!
Знову беркицьнувся, гад! Тільки вже на чужу територію.
Баба Галина захвилювалася:
— От напасть-то, га.
І — до сусідки Марії.
А та, мов пам’ятник, стоїть. Біля ганку. Одна рука в небо задерта, друга — до литки притиснута. Лице бліде. Як у мерця. Але жива. Бо губи заворушилися:
— Галю, що це з півнем твоїм?
— А що він?..
— Собаку в буду загнав. Курей усіх перетоптав. А це на мене дивиться.
— Ану додому, окаянний! — на все село рявкнула баба Галина.
Когут послухав. Пішов. До хвіртки. Видко, хміль уже ­вийшов.
Сусідка Марія поворухнулася:
— Він що, сказився?
— Ой, не питай, — заклопотано кинула баба Галина і — круть за півнем. Причухрала до свого двору і остовпіла. На її воротах… завферми сидить. Очі вибалушені. Волосся дибки. Забелькотів:
— Іду в магазин, нікого не чіпаю. А він мені на голову… Мов шуляк. Заберіть його.
Той сатрап стояв під ворітьми. І, задерши голову, дивився на ноги завферми.
Баба Галина спопеляюче глипнула на півня, а відтак — хап його під пахву, і — у двір.
Ранок наступного дня. Баба Галина порається в дворі. Від сусідського паркану долинуло якесь шарудіння. Нараз глипнула до хліва. Ні, півень на місці.
Проте, через хвилю з-за штахетника показалася голова баби Марії. Оком Галинине обійстя обвела і — одне-єдине її слово:
— Де?
— Вже в каструлі, — буркнула баба Галина.
— А що з ним було-то?
— Не знаю. Може, і справді сказився.
— Квочка курчат прийняла?
— Дзьобає, клята!
Сусідка пожвавішала:
— Напої! Тільки вже ложку ­повну дай! Дзьоба роззяв і…
Бабу Марію враз заціпило. З хліва просто на неї… дибкав півень!
Голову зі штахет, наче вітром здуло.
Баба Галина вдоволено заусміхалася. Відтак мовила:
— Порадниця!