«МАРСІАНИ»

Син: Ма!
Мати: Га?!
Син: Ну, ма!
Мати: Га, кажу!
Син: А де тато?
Мати: Немає.
Син: А де він?
Мати: Космонавтом став і в космос полетів! На Марс!
Син: Надовго?
Мати: На триста років!
Син: А хіба так довго живуть?
Мати: Живуть. Там.
Син: На Марсі?
Мати (дужче сердиться): Так, лягай спати!
Син: Ма, а ми до тата полетимо?
Мати: Навіщо?
Син: Він, мабуть, за нами скучає.
Мати: Навряд. Та довгонога марсіанка скучати йому не дасть!
Син: Яка марсіанка?
Мати: Є там одна.
Син (здивовано): То ти також на Марсі була?!
Мати (бурчить): Була.
Син: Цікаво там?
Мати: Дуже! Так, злазь із того підвіконня і спати йди!
Син (хнюпиться): Ще рано-о.
Мати: Не рано!
Син (дивиться у вікно і радісно вигукує): Ма! Ма!
Мати: Га?
Син: Ну, ма!
Мати: Га, кажу!
Син: Тато прилетів!
Мати: Де?
Син: Он біля хвіртки стоїть. Із сумкою.
Мати (іронічно хмикаючи): Заявився! І триста років не пройшло!
Син: Ма, а тато без ракети. Чому?
Мати (трохи подумавши): Не знаю.
Син (зітхає): Мабуть, ракету космічні пірати вкрали.
Мати (про себе): І мозок також.
Син: Що?
Мати: Нічого.
Син: А чого тато прилетів без марсіанки?
Мати: Ще цієї змії тут бракувало!
Син: А чому змії?
Мати: Бо… Бо вони там змієподібні, і їх на Землю не пускають!
Син: Тоді хай не прилітає. Страшно.
Мати: Отож! Щоб їй!..
Син: Я піду тата зустрічати.
Мати (сідаючи на стілець, зітхає): Іди. Що вже…

Микола МАРУСЯК