ПРОВОДИ

Невеликий цвинтар розмістився на піщаному пагорбі, оточений, немов вартою, молодим сосняком. Мудрі голови вибрали цю затишну місцину для вічного спокою тих, хто відійшов у засвіти. Наче знали, що колись навколо цього кладовища посадять ліс. Хоча декотрі люди й нарікають, що дорога на могилки неблизька, але разом з тим, прийшовши сюди, з полегшенням, навіть з якоюсь насолодою, зітхають, забуваючи про буденні життєві клопоти.
А хтось і скаже:
— Яка тиша! Яка благодать! Ні тобі машин, ні тобі натовпу, ні тобі остогидлої роботи… Отак тут лягла і нікуди не йшла би!
Якийсь родич тут-таки зацитькає дурну:
— Сплюнь! Верзеш казна-що!
— А що? Он ті лежать собі у могилках серед такої краси і байдуже їм до мирської суєти.
— Збожеволіла жінка…
Інший же, перехрестившись, сяде на почорнілу од часу лавку і довго, довго дивитиметься на надгробок, під яким спочиває хтось зі своїх. Що чоловік у цю мить думає? Може, подумки просить пробачення за те, що рідко сюди приходить? Чи, може, карається, що мало уваги приділяв при житті? Може, що й інше. Хтозна, що в кожного на душі…

Цього дня ранок стояв сонячний, теплий. З лісу несло запахами хвої, моху і прілої трави. Вже кілька днів докучала нестерпна спека. Наче це був не кінець квітня, а середина літа.
Перші люди на цвинтарі почали з’являтися десь після десятої. Підходили до могилок своїх родичів, побожно хрестилися і цілували хрести або гранітні надгробки.
Ті, що приїжджали здалеку, одразу хапалися причепурювати місце поховання. Поросло ж за рік! А то й за два, три…
Ось під’їхало ціле сімейство. На мікроавтобусі. Шум, гам! Неначе циганський табір наскочив.
Зазвичай, вітання, розпитування.
— З проводами!
— І вас із проводами! А ви звідки приїхали?
— З Києва.
— А ми з Радомишля.
Кияни, всі скопом, пішли вглиб цвинтаря. Наблизилися до старих могил, що тулилися до самої огорожі.
— Ніби тут.
— А де дід? А де баба?
— Здається, тут лежить дід, а тут — баба.
— Треба траву вирвати…

Сходилися люди. Накривали столи. Хто просто стелив на траву рядно чи покривало й на нього ставили паски, крашанки, домашні ковбаси, запечену свинину, вареники, голубці, молоду зелену цибулю, міцні напої тощо.
Запахи хвої, моху, прілого листя невідчепно перемішалися із запахами різноманітних наїдків.
Світловолосе дівча, одного із гурту, зауважило своїм:
— По телевізору розказували, що на кладовищі пити ­спиртне не можна, — гріх. Ліпше добрим словом пом’янути.
— Прикуси-но язичок! — насварив юначку чоловік років сорока, очевидно, батько. — Не всьому треба вірити, що там говорять і показують.
— Так, так, доцю, — долучилася і мати. — Все життя люди поминали померлих на кладовищі. І не нам цю традицію ламати.
Дівчина насупилася. Міцно стулила губи. Однак здаватися не збиралася:
— А ще батюшка говорив, що і м’ясо на кладовищі їсти не можна. Воно мертве і притягує погану енергію. Можна важко захворіти і померти.
Батько ледь не вдавився.
— Маріє! — прокашлявшись, він здивовано звернувся до дружини. — Де це вона такого нахапалася?
— То ж каже, що по телевізору чула.
— І ти віриш цій маячні?
— Вдома поговоримо.
— Оце правильно! — погодився батько й потягнувся до пляшки.
Біля сусідньої могили немолода жінка біля хреста загребла якийсь вузлик.
Білявка і тут не втрималася:
— Передавати на той світ також нічого не можна. Така «пошта» небезпечна. Разом з нею ми віддаємо свою енергію.
— Доню, — батько із силою проковтнув шматок копченого сала. — Ти, часом, ні до якої секти не записалася?
— Ще цього бракувало!
— Вірю. І це радує! Треба куму подзвонити. Вдома мобілка не бере, а тут бере! Чортівня якась!
— Нічого дивного, — всміхнулася донька. — Просто наше село знаходиться в ямі, а тут горбок.
— Аааааа…

Народу більшало. Не було вже де й ставити машини. Заїжджали в ліс між сосни.
У ворота ввійшов піп. Слідом за ним — група півчих.
Одна із жінок поважно мовила:
— Бачте, був лікарем, а пішов у батюшки.
Хтось зіронізував:
— Риба шукає, де глибше, а людина — де краще!..

На цвинтарі з’явилася дітвора з пакетиками в руках. Де сиділи люди — не підходили. Забирали солодощі лише на «порожніх» могилках. Однак не оминули зажурену жінку, котра самотньо сиділа за столиком біля ошатного надгробка.
— Можна цукерки взяти?
Та коротко відказала:
— Зараз — ні.
Дітлахи помчали далі, навіть не образившись на молоду поминальницю.

Лікар-батюшка розмахував кадилом і читав за упокій мертвих. Йому підспівували півчі.
А поруч:
— Наливайте, люди добрі. Поминайте.
— Земля їм пухом!
— Хай їм там буде добре!
Огрядна жінка, апетитно обгризаючи куряче стегенце, говорила худому, як жердина, зятю:
— Нічого. Наступного року поставимо і твоїй матері оградку. І пам’ятник. З граніту! Але, любий зятику, все залежить од тебе.
Зять перестав жувати.
— Шо, від мене?
— Шо-шо? Якщо горілочку і далі так жлуктитимеш, то я тобі путівочку в жизнь скоро випишу!..
Поряд з ними до столика підійшов сивий чоловік з двома хлопцями. Почепили на хрест вінок. На могилку, на хустинку, поклали дві крашанки, невеличку пасочку, два окрайця хліба, цукерки, печиво. Потім на столику простелили скатертину, виставили нехитрі наїдки. Сіли. Поминали тихо.
Неподалік пані середніх літ завзято зішкрябувала ножем із надгробної плити передвиборний агітаційний листок однієї із політичних партій.
— От, гади! От, гади! Знайшли куди клеїти, га! Щоб вам добра не було!
Коли вона дошкрябувала останній рядок «Не втрать свій шанс!», підійшли якісь люди, притулили свій велосипед до її оградки.
Жінка з ножем аж підскочила від злості:
— Ану заберіть!
— Зараз. Ось тільки сумки познімаємо…
— Заберіть, я сказала!
— Та зараз.
— Негайно заберіть велосипеда з моєї оградки!
— Це ще не ваша оградка.
— А чия ж?
— Мабуть, ваших родичів.
— Хм! Ваша філософія недоречна! Забирайте свою іржаву залізяку!
— От!..
— А ви що думали?!
Поруч пролунав дитячий крик:
— Дивіться! Жук! Зелений! Покружляв і сів на пряник. Не ворушиться. Як і того разу.
— Еге ж, — озвалася бабуся. — Минулого року також він прилітав. Мабуть, це душенька моєї мами спустилася з небес. Он баба Ольга як не прийде свого Остапа провідувати, так щоразу ящірка і з’являється.
— Це його душа, певне!
— Щось воно таки там є. Поминайте, поминайте Устину Іванівну. Поминайте всіх…

Самотня молода жінка непорушно сиділа на лавці. Її погляд був спрямований в одну єдину точку — на свіжонасипаний могильний горбок, щільно ­обкладений вінками.
Знову підбігли дітлахи:
— Тіточко, можна взяти?
І знову заперечливий порух голови.

Припікало сонце. Проте людей не меншало. Підходили місцеві, приїжджали дальні. Галас, зойки, навіть подекуди сварка.
Прогудів зелений жук.
— Певно, душенька старої полетіла на небеса. Ну що, треба збиратися. Ще ж на Лутівку маємо зайти й пом’янути. Там теж рідня лежить…
Світловолоса дівчина говорила своїй подрузі:
— Якщо на кладовищі хтось щось загубив, то те піднімати не можна.
— А чому?
— Можна накликати біду. А якщо впало на землю щось своє, і тобі шкода з ним розлучатися, то, підіймаючи, потрібно сказати: не у мертвих беру, своє підіймаю.
— Страшно!..
Хтось голосно затяг:
— «Рідна мати моя-а-а. Ти ноче-ей не доспа-ала-а…»
А неподалік:
— «Упокой, Господи, душу усопшего раба Твого…»
Проводи…