РІДНЯ

(УРИВОК ІЗ ПОВІСТІ)
Було вже пізно. Перехожі зустрічалися зрідка.
Думку не полишав випадок з контролерами. І оте словосполучення, кинуте їм: красно дякую! Напружив пам’ять, намагаючись пригадати, від кого його вперше почув. І таки згадав. Було це на Київському вокзалі в Москві. Здається, у ті роки, коли жив у Павловському-Посаді. Вже й достеменно не пам’ятає: чи приїхав тоді з відпустки, чи збирався їхати додому? Але у фойє вокзалу до Романа підійшла висока, повновида, з гарною зачіскою вродлива жінка. На ній була довга червона сукня, а з плечей, мало не до колін, спадала такого ж кольору хустка. За нею котилася велика дорожня сумка на коліщатах. Спинившись, поцікавилася, як пройти до камер схову.
Займивітер пояснив.
«Красно дякую!» — сказала тоді поважна пані і, взявши за довгу ручку сумку на коліщатах, граційно попростувала у вказаному напрямку.
А Роман ще якийсь час подивовано дивився їй услід,— настільки його вразила чуднувата подяка землячки. Ще б пак! Адже в ті часи саме слово «дякую»рідко де почуєш. А тут: «красно дякую!» Та ще з яким величчям ці слова були промовлені!.. Так могла сказати лише та людина, котра по-справжньому закохана в рідне слово, в рідну землю і пишається цим скарбом!

Двері відчинив Андрій, другий чоловік сестри Лесі. Скупо привітавшись, впустив гостя до оселі.
Роман про себе відзначив: як був відлюдкуватим, так і лишився ним.
Лесі ще не було з роботи.
Проте, дізнавшись про приїзд брата, прибіг Остап (мешкав він на одному поверсі з cестрою, двері в двері!).
У холодильнику знайшлося трохи міцної. Андрій від вечері відмовився. Мовляв, перед цим пив чай з бутербродами. Він ліг на диван і заходився натискати кнопки пультового управління, шукаючи по телевізору якусь передачу.
— Ну що, Романе, — Остап нашвидку накрив стіл. — За зустріч!
— Давай за нас!
— Давай!
Тільки Остап налив по другому келишку, як примчала його Євдокія, жінка з крутим характером.
— Привіт, Романе, — кинула так, неначе Роман з її чоловіком уже місяць не вилазять із-за цього столу. — Ну, чого розсівся?! — гарикнула і ступила крок до Остапа. — Досить глушить! Давай додому! Давай: ать-два!
— Чо «ать»-то? Хто «глушить»-то? Ти чого, рідна? — ніяково засовався Остап.
Євдокія жовчно вщипнула:
— Вистачить для того, аби продовжити! Тобі лиш почати, а там — ф’ють! До алкашів своїх! Добирать! Його ж, Романе, з роботи турнули. Через цю горілочку. Уявляєш, влаштувала його в меблевий магазин. Вантажником. Була непогана зарплатня. Плюс — ліві. І що ти думаєш, довго там затримався?
— Зайка, ти чо...
— Закрив рота!!! — так ­рявкнула Євдокія, що Роман аж зіщулився. Таке між ними бачить уперше.
Остап потягся до чарки. Проте Євдокія підскочила до столу і вирвала чарку з Остапових рук. Горілка бризнула в усі боки.
— Ти при своєму розумі?
— Так! — категорично процідила його половина. — Вперед носом додому! Бігом! Бо закриюся — спатимеш під дверима.
Остап спересердя буркнув щось під ніс і, мовчки глянувши на брата, покірно поплівся за дружиною.

Леся повернулася додому близько півночі. Приїзду брата зраділа, проте розмову відклали на завтра. Але зранку поговорити не вдалося — Леся поспішала на роботу, бо трохи заспала (Андрій пішов з дому ще о шостій).
Роман допоміг зібрати до школи Олексія з Ромкою, дітей від першого чоловіка, Григорія.
— Так, Романе, — сказала Леся в порозі. — У холодильнику є м’ясо, ковбаса, сир... Ну там побачиш. Щось собі приготуєш. І не соромся, будь, як удома!..

Григорій.... Було це взимку. Повертався він з роботи завжди через те пустирище. Там на нього і напали троє підпилих юнців. Били Григорія довго, доки той не знепритомнів. Потім відтягли зомліле тіло подалі від стежки, роздягли і загребли в сніг.
Нападників затримали ­наступного дня. На одному із московських вокзалів. А привернули увагу правоохоронців ці хлопаки незвичною поведінкою і не менш незвичним комплектом чоловічого одягу, котрий намагалися збути з рук: шапку, куртку, шарф, светр і чоботи.
Коли до них підійшли працівники міліції, «торгаші», покидавши речі, кинулися навтьоки. Однак їх затримали. А невдовзі підлітки зізналися у скоєному злочині.
Григорія вийшли хоронити мешканці чи не усієї багатоповерхівки. Важко було повірити в те, що проводжають у останню путь саме Григорія, людину-душу, безвідмовного, привітного, завжди веселого чоловіка.
У смерть Григорія не вірила й сама Леся. А коли дійсність брала своє, її охоплював розпач і страх. Ніяк не могла себе пересилити, аби сходити на могилку і покласти квіти. Принаймні перший рік після його смерті. Він їй сниться і досі.
Наступного дня, в суботу, був привід зібратися усій рідні. Щоправда, не змогла приїхати лише Тетяна, котра мешкала в Підмосков’ї, в Павловському-Посаді. Не пустили якісь справи. Однак просила Романа по телефону, аби він заскочив до неї хоча б на день.
— Тетянко! Я по Москві, як по замінованому полі ходжу! Я ж — заробітчанин. Документи забрали, — сказав у слухавку брат. — А тут ще в Павловський-Посад! Ризиковано. Хоча й дуже хочеться вас побачити, побувати у місті. Але трохи пізніше.
— Коли?
— Коли зроблять прописку...
Павловський-Посад…
У це текстильне містечко Тетяна потрапила одразу по закінченні восьмирічки. Перед самісінькими екзаменами до інтернату приїхали вербувальники з Павло-Покровської фабрики і почали зваблювати дівчат райдужними казками про високі заробітки та білих лебедів у фонтанах перед гуртожитком.
Проте дівчат-українок замість обіцяних лебедів-фонтанів чекали пошарпаний гуртожиток і задушливі цехи зі старими шпулевими станками. А більш-менш пристойної зарплатні довелося чекати ще довгенько.
А невдовзі до Павловського-Посаду приїхав і Роман. Щоправда, не один, зі своїм приятелем Леонідом. Саме він і притягнув Романа до цього підмосковного містечка. Через Тетяну. Бо вже давно за нею сох.
За кілька днів хлопці влаштувалися на Павло-Покровську фабрику, учнями помічника майстра з ремонту ткацьких верстатів. Роман з Леонідом вкрай були подивовані, коли дізналися, що на цьому підприємстві, котре забезпечувало робочими місцями чи не півміста, працювало багато українських дівчат (ткалями). Чимало жінок-землячок було і серед керівництва фабрики (мабуть, спокусилися на «лебедів» ще задовго до приїзду Романової сестри!).
Роман і Леонід, щоправда, свою ткацьку науку почали з розгрібання металобрухту, гори якого купилися по усіх закутках підприємства. І з перших днів темпом своєї роботи неабияк подивували майстрів і начальника свого цеху. На беручких до праці українців приходили подивитися і з інших цехів. А через днів зо три до них підійшли поммайстри і сказали: «Мужики, ви ж нам усі розцінки позбиваєте. Чого ви... немов з ланцюга зірвалися».
Мусили темп дещо збавити. Принаймні тоді, коли над душею стояли «прохачі». Та варто їм було піти, як у Романа з Леонідом знов усе закипало в руках. Бо незвичні були байдики бити!
Через кілька місяців Тетяна з Леонідом побралися. А незабаром у них народився син. Потім — другий. Мешкали у жіночому гуртожитку. Леонід попивав (був такий грішок). Нерідко запивав. З поммайстрів погнали, і з фабричного гаража також, у якому з півроку пропрацював шофером. А потім до того допився, що почав тягти речі з дому. Почалися сварки, бійки. Дійшло до розлучення. Згодом Леонід їде додому. Проте за рік повернувся, дізнавшись, що менший син, Дмитрик, потрапив під колеса автомобіля і лежить у лікарні.
Однак сім’я не відновилась, і Леонід подався до Москви. Декотрий час працював вантажником на Курському вокзалі. А далі слід його губиться. Вже пізніше, через кілька років, до Тетяни долетить чутка, ніби Леоніда хтось бачив на великому московському сміттєзвалищі. Казали, що він там жив і... помер. Було йому тоді трохи більше тридцяти років.

Остап із самого ранку метушився у Тетяни на кухні. Готував плов (строкову службу він проходив в Узбекистані, там і навчився тамтешнього кулінарного мистецтва).
Потім брати бігали на базарчик і прикупили дещо з продуктів.
Столи вгиналися від страв і напоїв. Роману мимоволі подумалося: «А що сьогодні на столі у мене вдома? Чим обідають? — і важко зітхнув. — Нічого, буде свято і на нашій вулиці! Неодмінно буде!».
Вся увага була зосереджена на Романові: як мати? Сусіди? Дім? Місто? Навіть цікавило, які дерева залишились у батьківському садку, і як вродила городина!
— Ви брата вже замучили! — голосно сказав Остап, підвівсь і потягся наповнювати чарки (його швидко розбирало). — Давай, Романе, вип’ємо за нас! За нашу велику, славну родину!
— Гарно сказав! — мовив Роман.
А Євдокія, поправивши окуляри, сердито смикнула чоловіка за комір сорочки:
— Вгамуйся-но! Допався, як віл до браги!
Остап похитнувся. Але підвівся зі стільця і чмокнув дружину в щоку.
— Зайка, все буде «о’кей»!
— Знаю твої «о’кеї»! Поки пика не плюхнеться в салат, — не зупинишся!
— Почалося.
— А чого не починати? Маєш двадцять три, а розуму — на п’ять! Нічого, он Роман вправить тобі мізки!
— Хто? Братан?! — Остап поліз обнімати Романа. — Брат, чуєш, що кажуть ці нерозумні жінки, га? — Чомусь сказав у множині. — Давай по рюмашечці.
— Ліпше поговоримо. Потім вип’ємо.
Однак Остап Романа наче й не почув, узяв пляшку. По складах мовив:
— Ось і по-ба-ла-ка-єм!
Стілець під Євдокією важко скрипнув. Мить — і Остапова чарка зникла зі столу.
— У нас що, барабашки завелися?! — Остап широко розкрив очі, обдивився стіл і враз різко глипнув на дружину:— Де??!
— На бородє! — в’їдливо кинула Євдокія. — І вистачить з тебе!
— Ч-чого — в-вистачить? — Остап почав заїкатися.
— Жрать горілку досить!
— Євдокіє, — втрутилась Софія, котра досі — як і інші сестри — мовчки спостерігала за сваркою.— Нехай уже вип’є ту рюмку. Не кожний же день таке трапляється.
— Переб’ється!
При цих словах Остап різко підскочив і, скреготнувши зубами (колись так робив батько, коли сварився з матір’ю), рушив до дверей.
— Остапе, — спробував його зупинити Роман, — зачекай.
Але брат не зупинився.
За ним потупала і Євдокія.
Незабаром додому почали збиратися й сестри.
А Роман з Лесею ще довго стояли на балконі, дивлячись на нічну Москву, що танула в різнобарвних вогнях.
— Ляпота! Як говорив герой із кінофільму «Іван Васильович змінює професію».
— Так, Романе, Москва розбудовується, — відказала сестра.
— Додому не тягне, Лесю?
— Що ти! Що робити там? — сестра прибрала з очей пасмо кучерявого волосся. Припалила цигарку і тут-таки постукала нею об край попільнички, хоча попіл на ній ще не встиг нарости. — Та й прижилися ми тут. А що там? Біднота. Ні квартири, ні роботи. У батьківський дім усі ж не повернемося...
У двері подзвонили. Роман спитав:
— Це хто так пізно?
Леся стенула плечима:
— Може, Остап. Піду подивлюся.
Це була Євдокія. Ледь переступивши поріг, істерично замахала руками:
— Той придуркуватий схопив свої чоботи і попер з квартири. На тому тижні тільки купила ж!
Леся спитала:
— Взяв і нічого не сказав?
— Просив на пиво. Але я не дала. Ну, ще на цигарки...
— Треба було дати, — осудливо зауважила Леся. — Хоч на цигарки.
— Ага! Я його знаю! Йому аби з дому. Проп’є ж, ідіот! Проп’є. Розлучусь. Набридло все. Інші живуть, як люди. А в цього... вавка в голові. Говорила ж: пий менше. Так ні, доки в горлі не захлюркає!

Остап заявився перед ранком.
— А, це ти! І де був? — Євдокія перегородила собою двері до квартири.— Де був, питаю?!
— Там, — Остап похитнувся і, аби не впасти, вперся руками в стінку.
— О-о! То ти зовсім поганий…Алкашура! Де чоботи дів?
Остап зморщив лоба. Очевидно, намагався щось пригадати. Відтак кивнув головою до коридорних дверей:
— Там.
— Де — там?
— Ну там... П... пропусти.
— Куди?
— Додому.
— А ти впевнений, що ти вдома?
Остап примружився. Поглипав на дружину, потім на двері, доріжку. Переконавшись, що він біля рідного порога, відірвав од стінки одну руку і пальцем присварив дружину:
— До-о-ма!
— А тепер не вдома! — кинула Євдокія і хряпнула дверима.
— Сстерво! — Остап повернувся і зробив два кроки до сестриної квартири. Подзвонив.
Відчинила Леся. Протираючи очі, гиркнула:
— Тобі чого не спиться? Чого швендяєш ночами?
— Переночувати хочу, — Остап не відпускав ручку дверей.
— А більше нічого не треба? — дратувалася Леся. — Чого людям спати не даєш? Он квартира! Там і ночуй!
— Не пускає.
— То вже твої проблеми!
— Пусти.
— Куди я тебе покладу?
— Я на підлозі ляжу.
— Так, я хочу спать! Стелись йому тут!.. Он і на тапчані переспиш,— Леся кивнула на ­довгий ящик, що стояв під глухою стінкою (в ньому зберігалося старе взуття тощо).
Сестра також закрилась.
Остап знову підчовгав до своїх дверей. Натиснув на кнопку дзвінка. Але йому не відчинили. Взявся за ручку дверей і смикнув їх на себе. Двері були незамкнені.
А незабаром до Лесі прибігла розпатлана Євдокія.
— Остап посуд трощить! Дитину на смерть перелякав!
Роман кинувся в двері. За ним — обидві жінки.
У молодшого Займивітра на кухні розривався магнітофон. На підлозі скрізь валявся битий посуд. Остап сидів на стільці і, наче нічого й не сталося, смалив цигарку.
Побачивши брата, він підняв догори руку, ляснув пальцями і весело підморгнув:
— Братане, все о’кей! Виховую...
— Поганий з тебе вчитель, — похмуро відказав Роман і зменшив звук у магнітофоні. Потім втомлено подивився на сестру.
Остап невдоволено хмикнув. Рубець під правим його оком, як здалося Романові, побільшав і почервонів (шрам з дитинства, в три роки падав з печі, обличчям просто на край виварки). Затоптавши недокурок у попільничці, підвівся й ступив до магнітофона, аби голосніше зробити звук.
— Навіть і не думай! — попередила Леся. — Це мій магнітофон!
— І що? — Остап напівобернувся.
— А те, що я його забираю! Раз не вмієш користуватися. — Сестра висмикнула з розетки вилку і понесла «музику» додому.
— Давно треба було забрати, — сказала Євдокія, спираючись на холодильник.
Остап хитнувся і рушив до дверей. У порозі, зупинившись, ображено кинув:
— Родственнички! — і зник у коридорі.
Євдокія сердито кинула чоловікові вслід:
— Додому не повертайся! — і мовила про себе: — Все, досить з мене. Закінчилась любов і зав’яли помідори!