Біля церкви на Великдень

Мжичити почало ще пізнього вечора. Мряка то стихала, то знову нагадувала про себе.
Десь глухо вдарили дзвони й затихли.
А після півночі сонні вулиці зустріли перших перехожих. Йшли вони з корзинками, поверх накритими традиційними рушничками.
Пізній рух на дорогах пожвавився. Рухалися вже купками. І молоді, і старі.
Поспішали до церкви.
Незважаючи на похмуре небо, люду навколо храму зібралося багатенько. Проте віряни підходили і підходили. Перед ворітьми храму тричі хрестилися, вклонялися й проходили до двору.

Всередині церкви не проштовхнутися. Духота. Проте віруючі терпляче пропускають тих, хто має бажання поставити свічечки за живих і за мертвих.
— Помо-ооолимось! — втомлений тривалим богослужінням, вкотре повторює батюшка.
Співають півчі. Набожно хрестяться люди. Старі, немічні сидять на пристінних лавках.
А потік прихожан безперервний. У передхрам’ї купують свічки і протискаються до образів святих.
— Помо-ооолимось!...

Тіснява у воротях. Віряни щільно, подвійним кільцем, зовні оточили церкву. Жінки — в хустках, чоловіки — з непокритими головами. У кожного в ногах — кошики з пасками, крашанками, ковбасами, хлібом, сіллю…
Стоять напружено. Пильно дивляться на людський потік — не дуже вже хочеться комусь давати місце. Дехто залюбки дозволяє:
— Ставайте, ставайте!
Сусіди сердяться:
— Кошика можна, а самі ставайте ззаду!
Інші набундючено кидають:
— Куди тут ставити?!
— Ми тільки кошика прилаштуємо, а самі станемо за вами.
— Ні, ні! Йдіть далі! Там шукайте місця!

Тягнеться жива вервечка між двома тісними стінами таких, як самі. З надією роздивляються, де б то його прилаштуватися.
Жіночка у квітчастій жовтій хустці шепоче своєму чоловікові:
— Може, тут станемо?
— Де, Галю?
— Ось біля цих людей, Ромцю.
— Тіснувато. Пройдемося.
Жінка мовчки йде за чоловіком.
Минають ріг церкви. Біля трьох літніх чоловіків ніби можна прилаштуватися. Галина проситься:
— Можна ми біля вас кошика поставимо, а самі…
Сивий договорити не дав. Пробурмотів:
— Ставити не дамо! Пропустимо! Другий ряд стройте.
Його сусід, у кашкеті, підмугикнув:
— Стоїш тут, стоїш, а їм на готовеньке!
Щось «підтакнув» і третій чолов’яга.
Подружжя пропустили позад себе.
Сивий, напівобернувшись, недоброзичливо докинув:
— Не знаєте, куди прийшли?
— А чи знаєте ви, куди прийшли? — відказав Роман.
Галина торкнула чоловіка за руку:
— Заспокойся, Ромцю. Не треба.
Зате чоловіча трійця дозволила «своїй» жінці поставити кошика біля своїх.

Піднявся вітер. Гасив запалені свічки, але люди вперто їх запалювали знову. Щастило тим, у кого були лампадки, вітер їм не дошкуляв.
Хтось зупинявся біля зна­йомого, котрого давно не бачив (було про що поговорити). Хтось розмовляв зі своїм сусідом про те-се, аби згаяти час. Хтось із цікавістю розглядав живий людський потік…
Усі дочікувалися найголовнішого — хресної ходи і освячення.
А ось із кошиками в руках пройшли дві дівчини з непокритими головами. В коротеньких спідничках… Про щось весело щебетали. За ними, немов ведмеді, хитаючись, тупали двоє молодиків. Також шукали місця. Їх не пускали. Виникла сутичка.
Один із хлопаків погрозливо до когось гаркнув:
— Ти шо, мужик, такий борзий?!
З ряду вийшло троє кремезних «борзих».
— Хлопці, випили, то йдіть по-доброму.
Пішли. Злякалися сили.
Неподалік воріт — сварка між старими жінками.
— Не ставайте на клумбу! Не бачите, що там квіти посаджено?!
— Тіснява ж.
— А я кажу, не ставайте! Посуньтеся! Ну ж!
— Господи! Що ж це робиться!
Намагаються зійти з клумби, та бідолашним не вдається. «Начальниця» штовхає бабусь у спини. Знову шарпанина. Пихтять, лаються…

Біля кринички, що неподалік церкви, дві жіночки із завмиранням дослухаються до богослужіння, що долинало із храму.
Поряд з ними — двійко дівчаток. Вони намагаються підпалити свічечки, але вітер збиває полум’я. Юначки ніяково зиркають праворуч-ліворуч, наче шукаючи підмоги. Разом з тим, соромливо підсмикували ріжечки хустинок, трепетливо поправляли пасочки в кошиках. Очевидячки, дівчата вперше прийшли на таке дійство.
Знайшлася «підмога». Парубок помітив сум’яття юначок, порадив:
— Ви не поспішайте. Почнеться хода, тоді запалите свічки. Я вам допоможу.
Одна із дівчат огризнулася:
— Самі справимося!
Юність!..

Неподалік вищезгаданого подружжя — перепалка. Підійшла циганська сім’я.
— Ну, куди?! Куди?!
Старша циганка безцеремонно:
— Та ми тільки кошика поставимо і станемо за вами! Чого ви, люди добрі! Тільки кошика!
І — ставить його до ніг чоловіків.
Ті вже не заперечують, пропускають.
Сивий із «кашкетом» обговорювали якусь політичну подію. Потім скаржилися на пенсії, ціни…
Роман підпалив свічку у лампадці. Галина причепурила вміст кошика. Розбила одну крашанку, зняла з неї невеличкий шматочок шкаралупи. Так робила її мати. Потім вона взяла кошика в руки і притулила його до грудей, так, щоб свячена вода потрапила на паску, крашанки…
Тут обернувся один із трійці, той, що «підтакував». І, наче ненароком:
— О! Давайте сюди!
Узяв у Галини кошика і поставив його біля свого. Його сусіди такий жест «віддячили» недобрими поглядами.

Заморосив дощ. Але ненадовго.
Зрештою з церкви винесли хоругви.
— Йдуть! Ідуть!
Віряни похапливо копошаться над кошиками. Аякже! Свячена вода має потрапити на всі наїдки.
Почалася хресна хода. На дзвіниці гучно закалатали дзвони. Несуть хоругви. За ними йдуть півчі. Завершує процесію батюшка, тримаючи в руках масивний позолочений хрест. Священик урочисто промовляє:
— Христос Воскрес!
Прихожани — хто тихо, хто голосно — в унісон відказують:
— Воістину Воскрес!
Таким було і друге коло. А вже по третьому — найочікуваніше! — освячення.
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес!
Помічники батюшки підносять воду, а той щедро окроплює людей, кошики.
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес!

Галина турботливо шепоче Романові:
— Вода хоч на тебе потрапила?
— Аж двічі! — втираючись долонею, проказав чоловік. — А на тебе?
— І на мене також!
Той, що «підтакував», повернув кошика:
— Тримайте!
— Дякуємо!
Потухла лампадка.
Галина здогадалася: потрапила вода.
— Нічого, — мовив Роман. — Зараз підпалимо і — з Великодним вогнем додому!
Роман і Галина просуваються до воріт. Тіснява. За ними, обережно притискаючи до грудей кошики, йдуть двійко дівчаток. Обличчя радісні, щасливі.
Щасливі усмішки на обличчях мирян. Вони радіють Господньому провидінню, вони отримали віру і надію, що житимуть далі.

Гучно били дзвони. Люди виходили за ворота храму, тричі хрестилися, вклонялися Господньому дому і поспішали до своїх осель. Аякже! Потрібно встигнути розговітися до сходу сонця. Провести обрядові дійства.
Для Галини ж було найголовнішим, прийшовши додому з церкви, скоренько налити в миску води, покласти в неї освячене яєчко і щоби першою вмилися її доньки. Це для того, щоб були здоровими і гарними. Потім водну купіль «приймали» сини. Затим батько, а вже потім — вона сама. Обережно брала в пригорщі воду і втирала її в обличчя, шию, груди. Так вчила мати.
Чи не в цьому таємниця людського буття? В тому яєчкові? Ще древні римляни говорили: «Аб ово», тобто, все з яйця…