Близькі родичі...

— Кусаються.
— Ціни?
— Собаки. І ціни також.
— А собаки чиї?
— Не знаю. Морда в неї була гидка. Якась порепана, заслинена. Заслинена…
— А чого ви так на мене дивитеся?
— Когось ви мені нагадуєте. Ось за палець ухопив, поганець!
— Собака?
— Так про нього ж торочу!
— У рота сунули?
— Кого?
— Пальця свого.
— Кому?
— Собаці.
— У собаки рота немає. В неї — паща. І не сунув я. Ішов собі спокійно. Руками мотиляв…
— Не треба було мотиляти.
— Я ж не робот. Усі так роблять. У ритм із ходою. Природа така. Людська.
— Просто так собака не нападає.
— Що ви маєте на увазі?
— Може, ви її спровокували?
— Чим?
— Ну, кинули щось у неї.
— Не кидав.
— Може, зуби до неї скалили?
— Не скалив. Може, скажете, що й гавкав на неї?!
— Було таке.
— Не зрозумів?
— Один гавкав. На мого Рекса. Отак: гав-гав-гав!
— І що?
— Покусав! За пальця!
— Невже?! А у Рекса вашого, часом, морда не порепана?
— Є таке.
— І слина по всьому рилу?
— Ну, вже не так щоб… А чого ви так на мене дивитеся?
— Та щось ви на нього дуже схожі. На того, що мене за палець ухопив. Не близький родич ваш, бува? А чого ви так втупилися на мій палець? Чого це ви зуби скалите? Рятуйте!..