Як ліквідатор аварії на ЧАЕС довгі роки беріг ключ від квартири у «мертвому місті», але досі там не побував…

ЧИ ПАМ’ЯТАЮТЬ ЧОРНОБИЛЬ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ, ОБТЯЖЕНОМУ НОВИМИ ПРОБЛЕМАМИ?
Ось уже 29-й рік місто Прип’ять є промовистим, хоч і безмовним, пам’ятником аварії на Чорнобильській АЕС — найбільшої катастрофи в історії ядерної енергетики. Про це «мертве місто» знімали художні і документальні фільми, про нього створюють комп’ютерні ігри, а моторошні фотографії покинутих краєвидів і досі вражають свідомість людей. У пам’яті новоград-волинця Петра Прищепи — ліквідатора аварії 1 категорії — Прип’ять залишилася зовсім іншою. Згадуючи життя і роботу у місті атомників, Петро Миколайович усміхається, а обличчя його світлішає. Сумні спогади про аварію відступають на другий план перед згадками про багатообіцяючу молодість. «Ми приїхали в Прип’ять у 81-му році, — розповідає ліквідатор, — це було чудове, молодіжне, ошатне і комфортне місто. Нам такого раніше не доводилося бачити — ми — наче у рай потрапили…».
Схожі слова про загублений рай могли би сказати ще з 50 тисяч тодішніх мешканців Прип’яті. Приблизно стільки людей тут мешкали офіційно. Надалі, за проектом будівництва, передбачалося населення близько 70 тисяч. Проте в ніч на 26 квітня, о 1:23, вибух на 4-му енергоблоці ЧАЕС перекреслив усі плани та сподівання на мирний атом, ознаменувавши початок трагедії, наслідки якої людство відчуває досі. В Україні та світі нині практично не залишилося атомних станцій, що працюють за технологіями ЧАЕС, на зміну їм прийшли сучасні і безпечніші. Багато сказано та написано про причини катастрофи, про спотворені опроміненням долі ліквідаторів і переселенців, про хвороби від радіації. Тим часом наближається 26 квітня — у ці дні хочеться згадати усіх, хто рятував людство від страшної атомної біди, радіоактивний викид якої порівнюють із потужністю у триста (!) Хіросим. Напередодні 29-ї річниці Чорнобиля наша розмова — з ліквідатором Петром Прищепою.
— Петре Миколайовичу, скільки років ви прожили у Прип’яті?
— П’ять років. Ми туди прибули після прискореної місячної підготовки у Сумській області, по закінченню строкової служби. При кожній атомній станції діяли такі підрозділи з охорони — ми несли службу у спеціальній комендатурі з охорони Чорнобильської станції. Вразило, що у місті, куди прибули на роботу, було дуже багато молоді, усі будівлі нові: Палац культури, кінотеатр, школа мистецтв, заклади відпочинку, молодіжний центр. У місто атомників постачали продукти і одяг за першою категорією, тому тут не знали про традиційні для Радянського Союзу дефіцити. Було багато імпортних товарів, житлові будинки зводилися на очах. Місяць, два — і відбувалося заселення. Ті, хто мав дітей, — отримували багатокімнатні квартири впродовж трьох місяців, хто щойно одружився, — отримували однокімнатні.
— Пригадуєте, як ви дізналися, що сталася аварія?
— Нас викликали одразу. О другій ночі, без п’яти хвилин, ми заїхали через транспортні ворота на станцію. Побачили метушню персоналу, пожежників, червону заграву над руїнами саркофагу. Вже потім, коли знаходився у київській лікарні, підписував підписку про нерозголошення таємниці. У нас у всіх таку підписку брали.

— Зрозуміло, адже влада спершу намагалася приховати масштаби трагедії. Скажіть, а у чому полягали завдання служби охорони після вибуху?
— Ми по вісім годин охороняли периметр атомної станції та об’єкт всередині. У мене на суботу припало добове чергування, доводилося супроводжувати до медзакладів хлопців, які отримали опромінення. Нашим завданням було не допускати до станції людей, які приходили подивитися на зруйнований реактор, сфотографуватися… Ніхто з мешканців спочатку не вірив у те, що сталося щось серйозне. Мало хто з пересічних людей усвідомлював масштаби аварії. На острові тоді будували 5-й і 6-й енергоблоки, а коли зранку туди перестали пускати автобуси, то люди прагнули дістатися на роботу пішки. Коли спочатку бачили нас у протигазах та «ОЗК», то сміялися, а на наші застереження відповідали: «Це у вас аварія, а у нас — нема».
То була субота, вихідний день — рибалки ловили рибу на водосховищі АЕС, у місті гуляли весілля, проходила дитяча олімпіада, здається, з легкої атлетики… Деякі люди вибиралися на дах 16-поверхівки, щоб подивитися на руїни реактора. У другій половині дня припинився рух потягів на маршруті «Хмельницький-Москва» (з боку Чернігова). Мешканці почали відчувати погіршення самопочуття і вже до кінця дня почали розуміти, що сталося щось справді серйозне.
— Підступність радіації у тому, що цей ворог — невидимий, і боротися у такому разі — найважче. Наскільки сильною, з огляду на це, була паніка серед населення?
— Паніка почалася у тих, хто бачив, як на ношах людей вантажили у «швидкі» і забирали. Одних — у місцеву лікарню, важчих — на військовий аеродром у Київ, щоб транспортувати до Москви. Жінки шукали чоловіків, ніхто не знав, хто де… Запаморочення, головний біль, металевий присмак у роті, страшенна нудота — навіть ті, хто намагався спочатку приховати симптоми опромінення, невдовзі опинялися у «швидкій». Серед ліквідаторів паніки не було, хоча радіація, поза сумнівом, позначалась на нервах. Ніхто не міг повірити, що реактор зруйнований. Не вірилося, що існує така сила, такий монстр… Адже інженер з ядерної безпеки ще на початку нашої роботи на станції завіряв, що навіть бомба, кинута на реактор, не здатна його зруйнувати — стільки ступенів захисту має об’єкт. А тут — «джин вилетів з глечика»... Пожежників забирали прямо з реактора у «швидкі». З графіту, який нагадував чорну морську піну, у другій половині дня ще йшов дим — настільки висока температура була. Оперативний персонал у другій половині дня знаходився у бомбосховищі, звідти велося керування. Були спроби запуску третього енергоблоку, який було зупинено і добу його намагалися запустити. Збій пішов у першому реакторі, працював лише другий.
— Коли почалася евакуація населення, тоді вже ніхто не сумнівався, що усе занадто серйозно?
— Людям сказали взяти одежу на три дні, документи, продукти харчування. Усі вірили, що повернуться додому. Я бачив лише колони автобусів, які виїжджали з міста. Коли у другій половині дня приїхав додому, десь о 17-й, то моєї сім’ї вже не було вдома, і я гадки не мав, куди їх повезли. О тій порі місто вже було практично пусте. Коли пізніше — 29-го, 30-го квітня — люди поверталися додому з відпусток, то потрапляли у самотнє дике місто. Ми їм пояснювали, що відбулася евакуація. Найстрашнішим було бачити покинутих людей-інвалідів, діти яких десь поїхали і нічого не знали. Бачив, як 1 травня їх виносили на ношах. А ще залишали вдома тварин, їх не дозволяли брати, бо на шерсті зосереджувалося найбільше радіації. Біля нас по сусідству на балконі залишили вівчарку. Коли я приїжджав у червні за документами, то вона ще скавучала на балконі… Міліція не могла випустити тварину, бо вона була агресивною і нікого не підпускала.
— Один із найстрашніших спогадів того часу — дози опромінення, які фіксували прилади. Яку дозу радіації отримали ви?
— У перші дні нам видали рентгометри. У мене прилад показав 14,5 рентген, при нормі у мілірентгени… Після вимірювання прилади у нас забрали, сказавши, що вони неправильно показують. У тих, хто лікувався у Москві, виявляли по 260 рентген.
— Як вам вдалося уникнути перельоту до Москви, адже більшість ваших колег відправили туди на лікування?
— Спочатку нас примусово почали відвозити у Іванківську лікарню Київської області, брали аналізи крові. Потім закривали в інфекційному боксі або відправляли до Москви військовими літаками. Я трохи приховав симптоми, щоб не полетіти і залишитися лікуватися у Києві.
— Вам доводилося бувати у Прип’яті після Чорнобильських подій?
— Повертався хіба що по документи, більше не доводилося там побувати. Проте бажання є щоденне. З Житомира ліквідатори їздили, а нам, з Новограда, досі так і не оформили перепустку. Цікавився в Інтернеті, скільки коштує туристична поїздка у Чорнобиль, то натрапляв на захмарні ціни. Тому усі ці роки доводилося спостерігати за Прип’яттю хіба що по телевізору чи в Інтернеті. До речі, у мене ключ від нашої квартири дуже довго зберігався, аж поки не загубився… Снилося усе те по ночах, з роками спогади притупилися. Дуже хочеться вірити, що Прип’ять я таки відвідаю знову.
— Після аварії ви вирішили не йти з галузі і влаштувалися на Рівненську атомну станцію. Невже не було бажання змінити сферу діяльності?
— Не було. Після аварії нам пропонували обрати місце служби на будь-якій атомній станції України. Ми з дружиною родом із Новоград-Волинщини, тому найближче було поїхати працювати на Рівненську станцію. 20 календарних років я відслужив у цій галузі.
— Треба зауважити, що фізичну форму ви тримаєте, попри пережите. Але ж очевидно, що підірване радіацією здоров’я дається взнаки?
— Маю проблеми з серцем, ще у 92-му році у мене було виявлене захворювання. При звільненні на пенсію мене відправили у Рівненський Чорнобильський центр. Коли побачили медичний висновок, то виявилося, що я мав отримати інвалідність ще тоді, у 92-му році. Натомість отримав 2001-го... Намагаюся підтримувати здоров’я.
— Зі статусом чорнобильця ви прожили більшу частину свого життя. Як цей статус позначився на вашому житті?
— Після аварії держава виділила квартиру за місцем служби на Рівненській атомній. Щороку заохочували на річницю трагедії, маю велику кількість державних нагород. Не можу сказати, що держава нас забула, але з приходом демократії та реформувань почалися малоприємні зміни. Якщо не можна було скасувати закони, то припиняли їх фінансування. У 2014-му році хотів перейти на чорнобильську пенсію, то мені нарахували на 200 гривень менше (!), аніж за вислугою років. Взагалі у цьому питанні часто відчувалася несправедливість, коли один ліквідатор отримував вісім тисяч, другий — півтори, бо закони якісь вже змінили. Багато ліквідаторів 86-го року отримали спеціальні пенсії, по 5-8 тисяч гривень.
— Тривалий час однією з рис, за якою у світі знали Україну, на жаль, був Чорнобиль. Сьогодні історія змінюється, війна на Сході зробила нашу країну ще більш «відомою». Шкода, що знають нас переважно за трагічними сторінками. Вас не засмучує те, що напередодні чергової річниці Чорнобиля суспільство і влада обтяжені новими проблемами?
— Історія змінилася ще до війни на Сході — коли Юлія Тимошенко почала скасовувати чорнобильські пільги. Я є членом комітету Спілки «Союз Чорнобиль» і скажу відверто: часто не розумію, що казати людям, які питають про пільги — ситуація дуже нестабільна. Ми звикли до того, що ставлення до Чорнобильської трагедії з боку влади стає дедалі холоднішим. Кращого не чекаємо, бо тепер в Україні — війна, але це спостерігалося й до війни. Я з цим сам стикнувся, коли мені робили операцію. Як ліквідатору аварії на ЧАЕС мені у лікарні дали… чотири пари гумових рукавичок — усе лікування за свій кошт.
— Петре Миколайовичу, попри такі негативні моменти у житті, ми бажаємо героїчним ліквідаторам, які рятували людство від страшної трагедії, якомога частіше відчувати повагу та піклування. Здоров’я вам усім та віри у краще!