Сувенірчик

— Алло! Доброго дня!
— Здраствуйте!
— Це — монетна друкарня?
— Щось таке.
— Ви мені й треба!
— Слухаємо вас.
— Я — Панас Бджілка.
— Дуже приємно!
— А вас як величати?
— Ммм… Ммм…
— Так людей не зовуть.
— Микита Минович.
— Оце діло! Так ось, значить, Микито Миновичу. Монети чеканите?
— Чеканимо.
— І медалі там…
— І це робимо.
— Рекламу давали?
— І зараз даємо.
— Ех-хехееее… Та до діла. У рекламі ви говорили, що ми живемо в щасливій, квітучій, прекрасній країні?
— Говорив. А що?
— Не перебивай!
— Слухаю.
— Говорили, що ви створили сувенірну пам’ятну медаль?
— Говорив.
— Ось-ось. Та до діла. Ви говорили, що ця медаль як унікальний символ нашої історії має бути в кожного громадянина нашої квітучої країни?
— Говорив, пане Медок.
— Бджілка я. Панас Панасович.
— Вибачте. Але…
— А говорили, що цей сувенір може отримати кожен?
— Говорив.
— А казали, коли хто отримає цю медаль, то буде нею дуже пишатися?
— Ну, казав.
— То я нею дуже пишаюся.
— Вітаю вас!
— А ви говорили, що цю унікальну штукенцію може кожен отримати безкоштовно?
— Аякже!
— Ага!
— І дзвінки до вас безкоштовні!
— Ага! Так і є!
— А як мені, Микито Миновичу, вас за горло потримати?
— За що?
— За горло, кажу!
— Я в сенсі того, що я такого накоїв, шановний П-Панасе Джміль-Солодкий?
— Бо я за ваш унікальний сувенірчик половину своєї пенсії відвалив! То де я можу вас зустріти, щоб ото за горло…
— Медаль і справді безкоштовна!
— А доставка? Цю медаль що — із-за моря-океану доставляли?
— Нууууу…
— Чого загудів, як дух спускаєш? То де б ми ото здибалися б, га? Бо дуже вже хочу… Алло! Алло! Куди ж ти пропав, сувенір унікальний? Думаєш, слухавку кинув і клопоту позбувся? Та клопоти в тебе тільки починаються!..