Віктор ФУРМАН: «Навіть уночі мене охоронці пускали малювати»

Художник на інтерв’ю прийшов із власної творчої майстерні. «Невже на професії художника сьогодні можна заробляти? — запитую. «Так, можна. Просто треба працювати», — відповідає Віктор Васильович. Він уже 25 років є володарем олівця та пензля — викладає в художній школі, пише картини, розписує храми. Зізнався, що попри серйозний стаж роботи, лиш нещодавно, у віці 45 років, упевнено став почуватися в іконописі. Щоправда, персональну виставку організувати йому буде практично неможливо, адже храмові стіни в музей не поставиш.
Не так давно художня школа запровадила конкурсний набір учнів — значно збільшилася їх кількість. Увагу до ремесла пожвавили популярні нині професії архітектора, дизайнерів інтер’єру, одягу, довкілля та графічних дизайнерів. Серед учнів — багато успішних людей, якими пишаються.
— Наш випускник Віктор Загривий нещодавно презентував логотип, який створив для футбольної команди з Валенсії. «Малювати я починав із художньої школи в Новограді», — гордо написав у коментарях у Фейсбуці. Логотип звягельчанина можна бачити тепер на формі іспанських футболістів.
Наталія Бутко — успішний дизайнер інтер’єрів на Кіпрі, там вона живе і працює. Дмитро Гірняк нещодавно закінчив Київську академію мистецтв, свого часу мав персональну виставку в музеї Косачів, якому подарував свою картину.
Наші учні нас не забувають, приходять у школу. Це завжди дуже приємно. Із дітьми дуже цікаво працювати, у них багато чому можна навчитися. Зокрема, новим прийомам у техніці малювання.
— Писати ікони — відповідальна місія. Чи потрібні для цього особливі вміння та натхнення?
— Не всім удається. Є художники, які добре пишуть портрети, пейзажі, а ікони не виходять…
Особливе натхнення не потрібне. Як кажуть, приходить під час роботи. Головне — постійно малювати, бо коли бодай два тижні цим не займаюся, то відчутно.
У Житомирі з батьком розписував собор, у рідному Великому Молодькові, у Довбиші повністю оздобили іконописом церкви.
Навіть до церкви в Оренбурзькій області добралися в 2005 році. Тоді Чорномирдін був послом Росії в Україні і замовив нашу бригаду розписати церкву в його рідному селі. В Оренбурзі ми, до речі, знайшли музей Шевченка. Працівники були дуже раді, що з України приїхали до них. Музей розташований у підвальному приміщенні, де Шевченко сидів на гауптвахті.
— Серед останніх ваших робіт — мурал «Літописний Возвягель» на стіні Краєзнавчого музею, який назвали надзвичайним подарунком для міста. Розкажіть, будь ласка, як працювали над сюжетом.
— Я завжди цікавився історією, зокрема місцевою. Настінні розписи почав із Ярунської школи, де маємо філіал. Ми розписали 7-метрову стіну, де зобразили історію села. Згодом настінний розпис зробили з учнями в фоє Школи мистецтв.
Коли почали ремонт Краєзнавчого музею, то його стіна «впала в око». Розповів про задум директору Олені Жовтюк. З учнями міркували над створенням ескіза. Улітку проєкт втілили в життя разом з іншими художниками. Коли малювали, то люди дивилися, сигналили на машинах, показували лайки з вікон.
— На столичних будівлях нарахували вже з дві сотні муралів. На вашу думку, екстер’єр нашого міста можна було б покращити завдяки графічному мистецтву?
— Так, звісно, можна. Але це така робота, яку не кожен зробить. Я сам працюю в церквах на висоті, проте одна справа — у середині будівлі, інша — на свіжому повітрі, у монтажних люльках. Мені навіть страшно.
— У вас є робота, відверто скажемо, нестандартна для офіційної установи — у сесійній залі Будинку рад. Як вдалося реалізувати цей настінний розпис?
— Дійсно, ніколи б не подумав, що таке можна втілити в Будинку рад. У 2013 році почав робити ескіз. Ще не було на малюнку Небесної сотні, військових 30-ї бригади, Революції гідності.
Коли почалася війна, районна рада зацікавилася ідеєю, вони саме робили ремонт у сесійній залі. Знайшли кошти на це, я почав малювати. Ескіз придумував рік, а втілити треба було за місяць. Напружено працював, допомагали мені батько і старший син.
Уночі мене охоронці пускали в Будинок рад, щоб устигнув закінчити роботу. Закінчив буквально в останню ніч. Картина не підсохла добре, і хтось, пригадую, уранці зачепив фарбу і трохи розмазав.
— У вас, виходить, ціла династія художників?
— Так. Основний учитель — батько, хоч освіти художньої в нього не було. У 60-ті роки він працював у кінотеатрі художником-оформлювачем афіш, потім у торгівлі — оформлював вітрини магазинів. Згодом став іконописцем. Це й моя тепер основна робота.
Обидва мої сини теж малюють.
— Які картини замовляють вам найчастіше?
— Портрети, ікони. Інколи замовлень вистачає, а інколи може цілий рік не бути. У галереї портретів міських голів у Будинку рад з’явилася моя робота — портрет Віктора Весельського. Раніше портрети малював художник Володимир Лиманець, усі в нього офіційні — у костюмах, краватках. Моя робота відрізняється — Весельський у вишиванці.
— Ви негативно сприйняли знищення на стінах Палацу культури картин художника Миколи Данченка 1986 року. Цікаво, що фото цих робіт ви внесли в альбом «Звягельські шедеври» на Фейсбуці ще п’ять років тому. Розуміли, що мистецтво згодом може зникнути?
— Ще тоді розумів, що реставрувати — не реставрують, отже, можуть знищити. Якби гіпсокартоном накрили, то можна було б колись відновити, а так… Тепер і заходити в Палац культури не хочу. Це для мене, наче вбили добре знайому людину. Посилаються, ніби там радянські мотиви помітні. Не згоден. Я сам — неабиякий противник радянського, колись багато статей писав про необхідність знесення пам’ятника Леніну.
Художник-монументаліст Данченко — зараз викладач столичного Інституту декоративно-ужиткового мистецтва. Скрізь, де йдеться про його творчість, згадується робота в нашому Палаці культури. Такого рівня художніх робіт у місті більше немає. А можна було б цілком гармонійно вписати кусень історії в сучасний інтер’єр.
— Аби уникнути таких ситуацій, можливо, варто створити раду з фахівців, які б давали владі компетентні поради?
— Можливо, бо схожа доля чекатиме мистецтво, яке поки вціліло. Наприклад, мозаїку в парку. Квадратний метр мозаїки зараз коштує 800 доларів, а там її скільки? Багато років туди затікав дощ, а реставрацією не займалися. На автовокзалі ще зберігся розпис на стіні. Це все може невдовзі назавжди зникнути. А могло б стати місцевими родзинками.
— Дякую за розмову!