Коли остання «станція» — Бог…

Про центр реабілітації нарко- та алкозалежних у Яруні ми писали сім років тому. Головним відкриттям тоді стало те, що від страшних залежностей людей рятують не ліками, а молитвою. У пересічної людини цей факт здебільшого викликає скептичну посмішку — мовляв, колишніх наркоманів не буває. Ті ж, кому вдалося видряпатися з цупких обіймів зеленого змія, або ж «зістрибнути» з голки, такому ставленню не дивуються. Кажуть, що людська байдужість часто стає ворогом набагато сильнішим, аніж залежність. Тому єдиним виходом, або останньою «станцією», як самі вони кажуть, став у їх житті Бог. Вірять, що з життєвих історій, колись схожих на фільми жахів, він врятував їх не просто так. Тепер у їх серцях живе віра у Бога та упевненість, що свій гіркий досвід вони мають використати, щоб рятувати інших.
ШУКАЮТЬ ПІДТРИМКИ, ЩОБ КУПИТИ БУДИНОК ДЛЯ ЦЕНТРУ
З початку роботи центру вони змінили вже три будинки, в яких жили. Саме жили, бо сюди не ходять, як на роботу, — тут живуть. Старенькі сільські будівлі — це те, що помічали, приходячи сюди здорові, нормальні люди. Ті ж, кого сюди привозили, чи хто приходив сам, але з останньою надією на порятунок, — навколо не бачили вже нічого і нікого. Неважливо, які там зручності і чи є бодай якийсь ремонт, — головне, що центр у Яруні для багатьох загублених людей є рятівним. Руку допомоги тут простягають колишні залежні, а тепер — звичайні люди, яким довелося розпочати життя з нуля.
— Усі ці роки ми винаймали чужі будинки у Яруні. Настав час купити житло, щоб мати власні стіни, які лікують, — розповів директор чоловічого центру Валентин Шевцов. — Вже знайшли у селі таку хатину, за півтори тисячі доларів. Певну частину суми назбирали, тепер шукаємо підтримки від людей.
Валентин — колишній наркозалежний, «на голці» просидів 9 років. Розповідає, що коли приїхав у центр, то вже не бачив сенсу життя. У його житті були лише лікарні та в’язниці. Потрапивши сюди, побачив, що люди змінюються. Змінити їх долі допомагає віра у Бога та повна переоцінка попереднього життя.
«БОГ ДАЄ НАМ СВОБОДУ І ЗВІЛЬНЯЄ ВІД ЗАЛЕЖНОСТЕЙ»
— Я довірився Христу і змінив своє життя, — пояснює теперішній керівник закладу. — Ходжу в церкву, служу, займаюся центром, де люди отримують свободу від своїх залежностей. У нас діє два центри — чоловічий, який очолюю я, і жіночий — під керівництвом Сашка Могилевича. Реабілітація відбувається на християнських засадах і триває півроку-рік. Працюємо за принципом «від серця — до серця». Адже від нарко- та алкозалежних часто відвертаються рідні та близькі, не маючи вже змоги терпіти. У нас залежні отримують дружню підтримку і мотивацію, бачать приклад. Єдина вимога — треба усвідомити проблему, а тоді вже працювати над її вирішенням.
Для одних проблема — усвідомити, для інших — побороти залежність. Тому часто люди приходять сюди і… йдуть, не знайшовши в собі силу боротися. З тими ж, хто лишився і вирішив працювати, молитви роблять справжні дива. Окрім Бога, щохвилини хтось є поруч — влаштовують чергування, спільні молитви, просять Бога про зцілення. І вже через день-два люди повертаються до нормального сну, починають їсти.
— Ми багато боролися з метадоновою програмою, яка діє в Україні, — ділиться Валентин проблемою. — Це легальний замінник наркотика, який фінансує держава. Мовляв, «не крадіть, ми будемо вам давати». У нашому місті учасниками програми є близько 60 людей, хоча в багатьох містах відмовилися від цього. Чистий опіум виходить з організму за тиждень-два, а цей замінник «тримає» місяць-два. Страшно, що метадон починають вживати люди, які не були ін’єкційними наркоманами. Вони курили «план», ковтали таблетки, пили, а потім перейшли на метадон, бо його дають безкоштовно. Дехто до нас після цього приходить і місяць не спить.
«Я ЗНАЛА БАГАТО НАРКОМАНІВ НА ПОСАДАХ. НАВІТЬ, ПРОКУРОРІВ…»
Після метадону у центр прийшла Лілія Тимошенко. Її наркоманський стаж — 25 років. Через наркотики вона тричі сиділа у в’язниці. Коли була за гратами, — не кололася, в’язниця її рятувала. А потім виходила і перше, що робила, — йшла до «старих знайомих», все починалося спочатку. На роботу її не брали, з тавром наркоманки вона була не потрібна цьому суспільству. Сім місяців тому Ліля вирішила поставити крапку і звернулася у центр реабілітації. Сенсу у своєму житті 40-річна жінка теж вже не бачила. Усе її майно було «проколоте» — золото, машина, купа боргів…
— Наркотики спробувала у 14 років — знайома дала, на шість років старша за мене, вона вже давно померла. А я що тоді розуміла? 88-й рік, Радянський Союз… Наркомани тоді були елітою — чисті, добре одягнені, на машинах їздили. Мені хотілось бути такою ж, дорослою, хоч я добре вчилася у школі. Спробувала опіум, вживала час від часу. Вийшла заміж за військового, поїхала в Киргизію, але сім’я і наркотик — не сумісні. Моя сім’я зруйнувалася, хоч чоловік теж не проти був вживати, проте «в системі» він не був. Я знала дуже багато наркоманів на різних посадах, навіть, прокурорів у Києві. Дуже багато хто це приховує.
— Зараз опіум дуже дорогий, стакан соломки — 250 гривень, — продовжує екс-наркозалежна Ліля. — Щоб на двох уколотися — 500 гривень, а мені треба було декілька разів. І кримінальний кодекс змінився, тепер розповсюдження наркотику прирівнюється до винищення нації.
Вперше її посадили за грати у 22 роки, чоловік подав на розлучення. За три строки у в’язницях вона «відмотала» 11 років. Усі її колишні друзі «по голці» померли, а її Бог врятував. Ліля каже, що жодних серйозних проблем зі здоров’ям вона не набула за свій солідний наркоманський стаж. Трохи низький гемоглобін, порушений сон — ось і усі хвороби. Раніше лікарі ставили їй складні діагнози — гепатити В і С, а коли нещодавно вона зробили рентген, то медики знизали плечима, мовляв: «Хто вам поставив такий діагноз?!»
МЕТАДОН: ПОРЯТУНОК ЧИ ПРІРВА НОВОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ?
— На метадоновій програмі побачила зовсім молодих, їм — по 20 років… Вони ніколи не знали, що таке наркотик, а прийшли туди для романтики. З метадону толку немає — наркозалежним він допомагає, знімає ломки, звикаєш до нього — і все. У мене була дуже велика доза наркотику. Я кололася по п’ять разів щодня і по десять. Коли стала на програму, то мені дали таблетку. Здивувалася, але вона допомогла — ломок немає.
Була два місяці на метадоні. Це на психіку дуже вплинуло — я жити не хотіла, думала про суїцид. У мене за рік вмерли мама, батько і мій співмешканець, усі за один рік. Згадала про пастиря Андрія Іванова, який мені про центр реабілітації розповідав. Сім років тому ми вперше познайомились, він ходив по неблагополучних сім’ях. Я його тоді не сприйняла як людину від Бога. Через сім років подзвонила у повному розпачі, він приїхав і порадив мені реабілітацію.
«НІЯКИХ ЛОМОК НЕ БУЛО — ЛИШЕ БОГ МІГ ТАК ЗРОБИТИ»
— У центрі — режим, у кожного є обов’язки. Молитися я не вміла, тому просила наставників. Перше, що здивувало, — ніяких ломок не було — лише Бог міг так зробити. Зараз знайомих зустрічаю, і вони дивуються. Питають, чи я не під гіпнозом? Це розумом не зрозумієш, тільки серцем, якщо повіриш. Звісно, одних молитов замало, самому треба робити значні зусилля.
Наркоманія — це психологічна проблема. Мені один лікар у наркодиспансері казав: «Вас стіни тут лікують». І дійсно, коли психологічно себе перелаштовуєш, то починаєш розуміти, що можна обійтися. От вам вночі зуб болить, і нема таблетки — ви ж терпите. А коли є таблетка, то підете і вип’єте.
Мене під час нашої розмови зацікавило, чи дізнаються правоохоронці у колишніх наркоманів адреси, де продають наркотики.
— Ніхто не цікавився, — сказала Ліля. — Хто мене зустрічає на вулиці, — не впізнають: я важила 45 кілограмів, а зараз — 60. Тепер набагато важче купити наркотики, наркомани дуже «шифруються». Не хочуть тепер продати куб «ширки» і сісти на сім років.
«Я БАГАТО РАЗІВ ПОМИРАЛА, ЛІКАРІ ВТОМИЛИСЯ МЕНЕ РЯТУВАТИ»
— Я дуже багато разів помирала. Один лікар в реанімації мене чотири рази рятував. Казав: «Ще раз приїдеш, — я тебе рятувати більше не буду». Мене Бог беріг, щоб я допомагала таким, як я.
Донька Лілі, якою вона ніколи у житті належно не займалася, є майстром спорту з вільної боротьби, закінчила медичний інститут і працює врачем-реабілітологом. Цікаво, що донька не засуджує матір. Працює дівчина у дорогому фітнес-клубі, куди приходять дами з собачками по 7 тисяч доларів, або імплантантами у грудях — по 5 тисяч.
— Я шкодую, що не змогла доньці дати те, що дають батьки цим дітям своїм, які ходять у дорогі фітнес-клуби, — поділилася Ліля жалем з приводу того, що не вона, а її матір виховала доньку. — А донька мені сказала, бо вона вдячна мені, що навчилася жити сама. Каже: «Забери від них маму і папу, то вони як «равлики» — з ними нема про що поговорити».
ГОРІЛКА — ЗАМІСТЬ МАМИ І ТАТА…
Історія іншої пацієнтки реабілітаційного центру Олени Вєтрової — теж має бути розказана. До речі, ці люди своїх непривабливих фактів з життя не соромляться, як більшість. Бо саме ці факти вважають свідченнями, що допоможуть іншим. Заради цього готові розповідати усе.
— Я виросла без батьків, вчилася в школі-інтернаті, — розповіла Олена. — Центр молоді мною опікувався. Вивчилася на кухаря, влаштувалася через центр на роботу у лікарню, санітаркою. Потім стала пити. Здавалося, що сигарети, горілка — щось нове для тебе, але звичне для багатьох інших. Багато хто пив і курив, не думала, до яких наслідків це може мене привести. Згодом почалися проблеми з роботою, житлом. Шість років попрацювала в лікарні, потім мене попросили звільнитися. Не було до кого звернутися, шукати підтримки теж не було в кого. Залишилася без житла і роботи, стала ще більше зловживати. Прокидалася і думала лише про це.
Парадокс у тому, що жила я на вулиці, зимою, в морози, ходила в кросівках. Жодного разу у мене навіть застуди не було, жодних запалень… Одного разу мене жорстоко побили у «Морському», я була нетвереза і мало що пам’ятаю. «Швидка» мене забрала, лікарі були в шоці, адже на мені не було живого місця. Травматолог тоді сказав, що різні випадки бачив на своїй роботі, а таке — вперше, — щоб після такої бійки у молодої дівчини не було ані струсу мозку, ані гематом, ані переломів.
Але навіть після того я не замислилася. Коли мені порадили центр у Яруні, то я пішла туди, бо не було виходу. Побула три місяці і втекла звідти, бо думки про випивку мене не покидали. Через якийсь час знову повернулася і вирішила щось таки змінювати. Вже не було змоги так жити… Тепер Бог дав мені в серці звільнення, бо я його прийняла. Вже рік не п’ю, живу для того, аби приносити людям користь своїм служінням у Церкві «Ранкова зірка». Ходимо по лікарнях, спілкуємося з тяжкохворими, із залежною молоддю, даруємо їм надію на одужання власним прикладом. У мені знайомі тепер побачили іншу Лєну.

Зараз вони не вживають жодних «допінгів», навіть, шампанське на свята — табу. Кажуть, що атмосфера у центрі настільки доброзичлива, що у компаніях раніше вони ніколи так не сміялися «під кайфом». На роботу поки що теж не йдуть, бо їх реабілітація триває, а у звичайному світі надто багато ще для них спокус. Радіють, що побачили тепер дерева на вулиці, квіти, усмішки людей. І коли знайомі зі схваленням зустрічають переміни в них на краще.
В Україні відсутнє державне фінансування таких реабілітаційних центрів. Центр у Яруні є неприбутковою організацією, що працює за рахунок добровільних внесків від родичів пацієнтів та небайдужих людей. Тому центр звертається до організацій та установ міста, меценатів, пересічних городян з проханням підтримати ідею купівлі будинку для жіночого центру реабілітації.
Тел.: 096-471-59-19, 093-077-82-76.
ПриватБанк: 5168757286258639, Могилевич Олександр Вікторович.