«Його не може поглинути трава забуття»,

— писав у своїй передмові до третьої збірки Юрія Ковальського «Днів полічено хвилини» літератор Валентин Гарбовський. Йдеться про Юрія Івановича, колишнього редактора нашої газети, якого вже немає на цій землі, але пам’ять про якого живе і житиме ще довго.
1 травня, коли весна рішуче вступає у свої права, завжди згадуємо Вчителя, Друга, Людину. І пропонуємо вам, шановні читачі, розділити із нами цю світлу пам’ять, доторкнувшись до творчості поета і журналіста, нашого видатного земляка.


Я — СИН ЛІСУ
Я — лісу дитя.
Береза — матуся.
А ясен ясніє на цілий світ.
Я родом своїм розмаїтим горджуся,
Який не жалів ні коріння, ні віт,
Щоб землю зігріти, щоб стать проти бурі
В годину грізної журби.
Питаєш, чому ці дерева похмурі —
Високі велети брати-дуби?

Хоч рани взялися вузлами, рубцями,
Та біль не втиха, і нічної пори
Високими соснами і дубами
Небо торкають зелені бори.

Коли гляну, мов сніг розтоплю.
Я білі берізки круг хати
Поставлю, як скелі, на чати
І серцем своїм обпалю.

НЕ ВСТОЇТЬ ЗЕМЛЯ БЕЗ ЛЮБОВІ
Зорі — в кроні вечірнього неба,
Шелестить листя зелене, сріблясте...
Імпровізують самі до себе,
Імпровізують усім на щастя.

Я диригентом стаю на тумбу,
Нумо, гучніше, космічні оркестри,
Місяць-юнак відтанцьовує румбу,
Хоче Венеру за обрій провести.

І не встоїть Земля без любові,
Солов’я посилає в розвідку
Під пахучі кущі черемхові
Соловейко заманює Лідку.
І вривається Лідка в міжгір’я,
Розпустивши шовкові коси.
В черемхове моє лукомор’я
Зорі сиплються, ніби роси.

ОЧІ КОХАНОЇ
Наспівали про очі багато,
А у тебе ж, кохана, які?
Може, десь їх позичили — взято,
Може, просто тече дві ріки.
Ні ж бо! У дзеркалі, ніби відбито,
І пороги я бачу круті.
І вирують несамовито
Водоспади такі, як в житті.
Тихі зводі бачу глибокі,
Я над ними в захваті стою.
Дай хоч раз загляну, мила, оком
В чисті очі — криницю твою.