«Перефамілізація»

Іван Степанович Краснознаменський увійшов до кабінету свого колеги по відділу і просто від дверей запитав:
— Ти мене шукав, Євгене Федоровичу?
— Так, Іване Степановичу! Твій мобільний, як не подзвоню, — все «поза зоною»…
— Батарейка сіла, — винувато схилив голову Краснознаменський.
— Ну, проходь, шановний Іване Степановичу Сало. Сідай.
Краснознаменський вирячив вилупкуваті очі. Зрештою спитав:
— Не зрозумів, Євгене Федоровичу. Яке сало?
— І я не зрозумів. Хіба не чув останню новину? — проказав Євген Федорович. — Тепер ти, шановний Іване Степановичу, не Краснознаменський, а — Сало!
— Тобто, як с… с… — Бухнувся на стілець колега по сусідньому відділу
— Ну, даєш! Усі гудуть про перефамілізацію. Невже не чув? І паперів не отримував? Тепер твоє прізвище не Краснознаменський, а — Сало! Так, так. Сало!
Іван Степанович від подиву кілька разів гикнув, а язик у нього заворушився десь через хвилину:
— Жартуєш, колего?
— Ніяких жартів! — відказав Євген Федорович і тицьнув вказівним пальцем у папірець, що лежав перед ним на столі. — Наказ «зверху» прийшов! Здивований, бачу. Ну, нові часи, нові порядки. На зміну «декомунізації» прийшла «перефамілізація»! Ось так.
— Чортзна-що! — біліючи лицем процідив колишній Краснознаменський. — Ще як слід не розібралися з колишньою символікою, перейменуванням вулиць... А тут… Ні, це якесь неподобство! І… І... У мене теж є один кадр….
— Ти, шановний Іване Степановичу, не дуже-то перегинай палку, — зауважив колега по виробництву. — А то, знаєш, якби, часом, того… А що ти мав на увазі, коли говорив про «одного кадра»?
— Та в мене в цеху токар є. Ульянов. Ну, ніяк не піддається новим хвилям сьогодення. Виточив на верстаті, ну… отого… колишнього вождя, який ото колись усюди з простягнутою рукою стояв…
— Ну і нехай точить. Тільки не в робочий час, звичайно.
— Тут заковика в іншому. Він того ідола виточить, поставить на вікно, біля свого робочого місця, а вранці вождика якась невідома сила і забрала. То він знову точить. І знову ставить того ідола на вікно. А вранці той знову зникає. І знову точить. А той знову…
— Та припини ти абракадабру! Хай точить! Колись набридне. Обом. Тому, хто точить, і тому, хто оте, ну, тій силі нечистій... Тим більше, це — твій огріх. Недопильнував чоловічка. До речі, токар твій Ульянов… — Євген Федорович скосив погляд на папери. — Тепер уже не Ульянов, а — Настирний.
І тут Івана Степановича раптом осінило:
— Євгене Федоровичу! А як же тепер твоє прізвище? Ти ж, того…
— Так, так, — кивнув головою Євген Федорович. — І я потрапив під цей, так би мовити, прес. Був Пролетарський, а став — Малоцеховським.
Іван Степанович тут же дорікнув:
— Не Салом же…
— Ну, — розвів руки Євген Федорович. — Не я вирішував — начальство. Тим більше, ти у нас, хе-хе, дуже сало любиш. І їв би його і спав би на ньому.
— Ну…
— А ось заступниця моя…
— Вже не Крупська?!
— Пишненька.
— Нічогенько.
— І я так скажу. Ну, пане Сало. Давай. Новину я тобі повідомив. Хоч і кепську.
— Еге ж, еге ж. Порадував.
Іван Степанович із тягарем на серці вийшов від колеги і зупинив погляд на секретарці. Та чогось підхихикувала.
Іван Степанович Сало не втримався:
— Така рада, що потрапила під «перефамілізацію»?
— Знаю, знаю! — прощебетала молоденька чорнявка. — Сьогодні ж — перше квітня, хи-хи!
Іван Степанович побілів, потім рвучко кинувся до кабінету «Малоцеховського»:
— Євгене Федоровичу! — прохрипів. — Твій цех горить! Пожежники всюди шланги розтягують!
Коли колега по виробництву вилетів зі свого кабінету і помчав у напрямку цеху, Іван Степанович видихнув:
— Один-один!..
Микола МАРУСЯК