НАЙВИЩА ПОСАДА

Світало.
Іван Іванович солоденько потягнувся, сів на край ліжка, позіхнув. Намацав пальцями ніг капці.
На кухні щось зашкварчало. Потягло чимось смачненьким. Почовгав на запах.
Юля Володимирівна крутилася біля плити, смажила млинці.
Іван Іванович чемненько привітався, поцікавився:
— З вишкварками?
— Авжеж! — усміхаючись, відказала Юля Володимирівна, і одним помахом руки перекинула млинець. — Я знаю, Іване Івановичу, що ви полюбляєте зі шкварочками!
— І — з чарочкою!
— Буде і чарочка!
Іван Іванович вийшов на ганок. Знову потягнувся:
— Божественно!
У небі співали жайворонки. На дротах висвистували шпаки. На пасіці Віктор Андрійович вигулював бджіл.
— Як там мої бджілки? — спитав Іван Іванович у завзятого пасічника, свого помічника.
— Гудуть, любий друже! Гудуть! — весело одказав Віктор Андрійович, попихкуючи димарем.
— Медок носять?
— Но-осять! З сусідньої пасіки.
— Як то? Від Сан Санича?
— Від нього.
— Образиться чоловік. Прибіжить. Гвалт здійме.
— Я переконаний, не здійме. — І Віктор Андрійович кивнув. — Охорона не пропустить.
Іван Іванович подивився туди, куди кивав Віктор Андрійович, і побачив Юрія Віталійовича, котрий по периметру міряв кроками обійстя. А під кожним стовпчиком огорожі лежав озброєний до зубів «альфовець».
— Поря-адок! А де, до речі, Віктор Федорович?
— Он, біля хліва. Горобцям дулі дає.
— Чого не при ділі?
— Так він же в опозиції.
— А це вже непорядок!
Іван Іванович підійшов до завзятого опозиціонера. Питає його:
— Нащо горобцям дулі тицяєте?
Віктор Федорович неприязно відмахнувся:
— Щоб не цвірінькали багацько!
— Так вони вже полетіли.
— Н-да? Тоді я у хлів.
— А туди навіщо?
— Піду курей передушу!
— Ви їх ще вчора передушили. Тепер і яєчні не зробиш.
— А я до яєчні байдужий! Кого б це ще задушить?
— Ворону.
— Де вона?!
— Он, полетіла.
— Ех, не дістану. — І Віктор Федорович услід вороні показав дулю.
Іван Іванович пішов далі.
На городі Володимир Михайлович садив картоплю. Під лопату. На його вустах — щаслива усмішка. Радіє, що нагодує всіх, про кого влада забула! Молодець! Все для народу! Все для нього!..
Мимо прочесав Нестор Іванович з повними відрами наїдків. Помчав у хлів свиней годувати.
Всі при ділі!
У небі співали жайворонки, на дротах виспівували шпаки, на пасіці…
Іван Іванович знову солоденько потягнувся і пішов до хати.
Юля Володимирівна вже ліпила вареники. З квашеною капустою.
Іван Іванович сів за стіл. Перехилив чарку. Навіть і не запекло. Відтак виделкою штрикнув млинця — не настромлюється бестія! Знову штрикнув. Те ж саме. Млинець — наче з киселю.
— Що за чудасія?!
Розгублено схопив шкварку. Кусає, а вона не відкушується! Ніби ватяна!
Розізлився. Гриз, гриз, гриз…
А тут:
— Ваню. Га, Ваню. Що з тобою? Чого подушку гризеш?
— Га? — скочив Іван Іванович з ліжка.
А Галина, дружина, насмішкувато, похитала головою:
— Що, Іванцю, знову кошмари наснилися?
Іван Іванович роззирнувся.
— А де Юля Володимирівна? — питає.
— Мабуть, бюджет латає, — на те дружина.
— А Віктор... Віктори…
Іван Іванович підійшов до вікна. Зазирнув у нього. На пасіці літали бджоли, біля хліва Сірко ганяв горобців, на городі буяла картопля…
А на столі парували млинці з вишкварками.
Очі в Івана Івановича обнадієно загорілися.
— А-а! — пальцем посварив Галину. — А сніданок хто приготував, га?!
— Н-да, Іванцю, — скрушно мовила дружина. — Треба тобі на ті засідання менше ходити. Більше канікул влаштовувати. А то геть змордувався. Таке вже верзеться ночами, що мені аж лячно.
— Але таке наснилося! — замріяно сказав Іван Іванович. — Ніби я вже не депутат, а…
— Спікер?
— Та ні! Бери вище!
— Прем’єр?!
— Вже тепліше!
— Невже, сам Президент??!
— Ще більш тепліше!
— Ваню, та ж вищої посади у нас немає.
— Немає. А що ж то було?
— Мабуть, енело! — хихикнула Галина. — Сідай-но снідати!
Іван Іванович штрикнув млинець. Бач, нахромився! Не з киселю! І з вишкварки смалець скрапує! І в чарці — гірка!
Потім — глип. А на нього усміхнено… Юля Володимирівна дивиться! З портрета…