«Безбар’єрність»: візочники пропонують ідеї

Безбар’єрність — це не лише про людей з фізичними обмеженнями. Це — і про мам із дитячими візочками, і про людей похилого віку, і про нову реальність України — захисників, котрі повернулися з війни з травмованими кінцівками чи без них. Усім цим людям важко або взагалі неможливо (!) підійматися сходами, минати високі бордюри тощо. Через це важко потрапити в магазин чи аптеку, загалом куди-небудь…

---

«Схиляю голову перед витривалістю людей, яким доводиться щодня переживати ці труднощі», — каже наша читачка, якій довелося якось ходити на милицях по місту.

Ось чому весь цивілізований світ втілює безбар’єрність — філософію суспільства без обмежень. Це — про внутрішню готовність створювати середовище, в якому буде комфортно всім. Йдеться про низькі пороги і широкі двері, пандуси (коли сходинки не стають на заваді) і загалом вільний доступ до всього, чим користуються здорові люди.
Днями «Звягель» зустрівся з двома людьми на інвалідних візках — майстром спорту України з пара-армрестлінгу Володимиром Кручком та багаторазовою призеркою змагань з цього ж виду Оленою Котюк.



Візки не стали їм на заваді виборювати медалі на змаганнях різного рівня, долучаючись до формування спортивного іміджу Звягеля. Але, зійшовши зі спортивних п’єдесталів, у житті «особливі» спортсмени (та інші люди) на кожному кроці стикаються зі складнощами в банальному пересуванні вулицями міста. Одного разу потрапивши під зливу, Олена змокла до нитки і ледве не захворіла на пневмонію, бо не було як сховатися в накриття — не можна було заїхати ані на автобусну зупинку, ані кудись іще, що траплялося на шляху. Отак і їхала…

Мовчати набридло, тож вирішили пропонувати шляхи вирішення деяких проблем. Їх багато, одразу про все не розказати.

Опублікований про це пост у Фейсбук-групі «Звягель (тижневик)» викликав чимало реакцій, що засвідчило: проблема важлива і не менш актуальна, аніж ремонт доріг чи якість води.

На щастя, не існує більше аналогії з радянською «модою», коли про інвалідів слід було говорити в останню чергу. Це потрібно якнайшвидше зрозуміти, кому досі не вдалося збагнути, адже число інвалідів із війною в Україні постійно зростає. Крім того, толерантне ставлення до цієї категорії — одна з головних вимог у Європі, куди прагнемо.

Візочники Олена та Володимир переконані, що має бути безкоштовним вхід для інвалідів у громадських вбиральнях, що розташовані в центральному парку і біля Палацу культури. Нагадаємо, йдеться про сучасні зразки туалетів, як у Європі, адаптовані під людей з особливими потребами. З однією лише різницею: у Європі для них вони безкоштовні, а в нас — ні. Те саме стосується і дітей до 5 років.

Представники влади на озвучену пропозицію відгукнулися оперативно і запевнили, що найближчим часом це недопрацювання буде виправлено.

До обговорення долучилися інші люди з інвалідністю, наголосивши, що адаптованих, зручних вбиралень у нашому місті катастрофічно бракує (про брак туалетів давно говорили й здорові містяни).



«На жаль, таких бракує в лікарні, де в цьому є велика потреба, у міській раді (що вже казати про інші заклади), на ринках тощо, — діляться враженнями маломобільні містяни. — Можемо зробити детальний фотозвіт, якщо є потреба. Залишається мріяти про чисті та оснащені вбиральні, як на автозаправках».

Інша важлива проблема — неможливість безперешкодно пересуватися по тротуарах. Про це говорилося багато, але віз і нині там. Навіть капітальний ремонт шляхів проблему повністю не вирішив.

Навіть невисокий бордюр проїхати без допомоги неможливо, а перешкоди — повсюди.

В окремих місцях перехожим доводиться піднімати на руках (!) візки з їхніми керманичами, щоб допомогти долати перешкоди… Крім того, це постійно загрожує травмуваннями. На це ж часто нарікають мами з дітьми на візках, тож проблема комплексна.

У центральному парку — лише одна доріжка, де візочники можуть проїхати.

Візочники кажуть, що облаштувати спуски можна без значних витрат і навіть пропонують зробити це власноруч. Кажуть: «Візьмемо цемент і покладемо його в місцях, де високі бордюри. Повірте, багато нас таких збереться, для кого це важливо. Зрештою, працівники комунальної служби могли би просто опустити бордюри нижче, як зроблено в інших місцях. Теж було би зручніше».

Зрозуміло, що в Україні війна, і що видатки з бюджету дуже обмежені. Але деякі пропозиції не вимагають коштів, потребуючи бажання допомогти і діалогу. Якщо влада частіше спілкуватиметься з представниками маломобільного населення — знатиме про їхні проблеми з перших вуст. І тоді проблем, як і невдоволення в суспільстві, точно поменшає.

Юлія КЛИМЧУК
Фото автора