«Найкращий варіант — коли твій учень тебе перевершує»

КЕРІВНИК АВІАМОДЕЛЬНОГО ГУРТКА МРІЄ ПРО КАРДОДРОМ І ВИХОВАТИ ЧЕМПІОНА СВІТУ
З п’ятого класу розпочалася любов керівника авіамодельного гуртка Центру науково-технічної творчості Олександра Замули до авіації. Мешкав він тоді в Білій Церкві, займався у гуртку на станції юних техніків. Коли Сашко став чемпіоном міста з будівництва літальних апаратів, то його задоволенню не було меж — улюблена справа показала класний результат! Хлопця запросили в клуб любителів моделювання літаків, а згодом він став кандидатом у майстри спорту. Увесь свій час присвячував конструюванню літачків. Про таких, як Олександр, співають: «Первым делом — самолеты». З дитинства вирішив, що авіації хоче присвятити все своє життя, і наполегливо реалізовував мрію, ніколи їй не зраджуючи.
У день нашого інтерв’ю Олександру Миколайовичу життя поставило дві п’ятірки — ювіляру виповнилося 55, з чим ми його і вітаємо!
— Олександре Миколайовичу, цікаво, що ваше захоплення колись розпочалося зі станції юних техніків. А тепер ви самі, уже понад десять років, є керівником гуртка в Центрі науково-технічної творчості (колишньої станції юних техніків). Як сталося, що доля підготувала вам такий сюрприз?
— У 2005-му році тодішній директор станції Олег Башинський запропонував мені очолити авіамодельний гурток. Я прийшов на «голі» стіни, а за допомогою друзів Олександра Гайдука, Олега Старікова, Віктора Татаринцева, які керують технічними гуртками у нашому центрі і є надійним «кістяком», разом створили базу. Мій гурток одразу очолив пальму першості на обласних змаганнях. Наші діти — незмінні лідери.
— У чому ж секрет такого лідерства?
— Я маю великий досвід в авіамоделізмі, бо все життя ним займався — і в школі, і в ПТУ, і в армії, і де б не працював. Навіть служити доля закинула мене з Білої Церкви в ШМАС (школа молодших авіаційних спеціалістів) у Новограді-Волинському.
Потім була служба в спортивній роті у Львові, участь у збірній Прикарпатського військового округу — знову усе пов’язано з авіамоделізмом. Навіть коли після армії приїхав додому, то пішов працювати електриком на машинобудівельний завод, бо так було більше можливостей виточувати деталі для літаків. Через три роки повернувся в Новоград і продовжив служити в ШМАСі, поки частину не розформували, а тоді прийшов працювати в центр творчості.
— Розкажіть, будь ласка, про цей вид спорту. Чи не вважаєте, що він тепер схожий на якусь екзотику, адже в радянські часи був більш популярним?
— Я б не сказав. Відмінність у тому, що колись держава більше опікувалася його розвитком, а тепер усе грунтується на особистій зацікавленості ентузіастів. Авіамодельний спорт — один із технічних неолімпійських видів. Як, скажімо, автомодельний, судномодельний, ракетомодельний. У нас є Міжнародна федерація FAI, Федерація авіамодельного спорту України. Спортсмени змагаються в створенні та керуванні сконструйованих ними моделей літальних апартів. Це можуть бути планери, літаки, гвинтокрили тощо. До уваги судді беруть швидкість польоту, його дальність та тривалість, а також майстерність творця/пілота. У цій дисципліні в одній команді можуть змагатися і дорослі, і юніори.
— Нерідко буває, що до вас біжать діти, котрі не люблять учитися в школі. Що за феномен такий?
— У школу вони йдуть, бо це — обов’язок, а на гурток — за власним бажанням. Дійсно, частіше буває, що учні, які мають у школі погану поведінку, не дуже хороші оцінки, втікають з уроків, розкриваються в нашому центрі. Напевно, тому, що знаходять себе, виявляють здібності, у яких вони є кращими, тому падає дощ чи сніг, а вони чимдуж «летять» на гурток (сміється — авт.).
— Вам настільки вдається їх зацікавити?
— Це постійно треба робити, щоб не втрачали інтерес. Коли мої учні починають самостійно будувати моделі літаків, то я на їх помилках бачу власні недопрацювання. Завдання — скомпонувати їх бажання пізнати процес із умінням робити щось власноруч. Є в мене учень, який навчається в 4 класі, але вже сьогодні робить речі, до яких я додумався, будучи старшокласником.
— Наскільки активно діти виявляють бажання працювати руками в час гаджетів і комп’ютерних ноу-хау?
— Виявляють, бо приходять невипадкові діти, яким дійсно подобається авіамоделізм. Хочеться популяризувати цей спорт у місті, залучити якомога більше зацікавлених. Звісно, не всі стануть видатними інженерами-конструкторами, але з-поміж півсотні учнів, 5-6 найздібніших щороку стають призерами змагань. Багато хто продовжує навчання в авіаційних вищих закладах освіти, це приємно. Їм потім значно легше навчатися і вони свідомо обирають професію.
Мій учень Сергій Лисюк нині є керівником автомодельного гуртка в центрі творчості.
— Чому навчаєте на заняттях?
— Ми робимо креслення, діти вміють створювати різні масштаби літаючих моделей, дружать із лінійкою, транспортиром, циркулем. Кожен будує свій літак, ставимо на нього двигун, учимося пілотувати, їдемо виступати зі створеними моделями.
— Скільки коштує саморобна маленька копія літака?
— Близько 1,5 тисячі гривень. Для когось — це смішна сума, а для когось — не підйомна. Тим паче, що учні здебільшого — не з багатих сімей. Приємно, що є батьки, які зацікавлені й усе необхідне купують.
Працюємо з доступними матеріалами. Наприклад, з пінопластом. На вищому рівні поєднуємо пінопласт із деревом або створюємо конструкції з суцільного дерева. Для цього є спеціальні пластини з бальзи — це дерево росте на південноамериканському континенті, у висушеному вигляді є найлегшим деревом планети, а за міцністю конкурує з найміцнішими породами. Одна пластина коштує 60 гривень, а щоб побудувати нормальний літак, треба з десять пластин.
Коли батьки бачать кінцевий результат і успіхи своєї дитини, то вони не шкодують, що витратили на це гроші. Є батьки, які допомагають возити дітей на змагання, беруть активну участь у процесі. Їх внесок — дуже важливий, як і постійна підтримка нашого директора Валентини Найдюк.
— У співпраці з батьками виникають якість проблеми?
— Буває, що батьки через погані оцінки чи поведінку забороняють відвідувати гурток. Вважають це дієвим засобом впливу. Проте, я раджу цього не робити. Накажіть краще забороною гаяти час в Інтернеті, не купіть якусь річ чи не дайте грошей. А улюбленими заняттями не варто наказувати. Ще й потім доводиться наздоганяти, як у школі.
— У чому зараз у вашого гуртка є нагальна потреба?
— З приміщенням у нашого центру далі незрозуміла ситуація. То нас хотіли перевести на оренду в інтернат на рік. Ми не погодилися. То нам підселили бухгалтерію управління освіти — забрали актову залу і два класи, а дітей відправили по школах займатися. Сказали, що це тимчасово, але, як бачимо, нічого не буває постійнішого, ніж тимчасове. Дітям ніде виступати, свята нема де проводити.
Вдячні за допомогу народному екс-депутату Володимиру Литвину — він допоміг значно оновити матеріальну базу: верстати купив, інструменти. Це позитивно вплинуло на якість та швидкість виготовлення моделей. До того мені довелося всі інструменти зі свого гаража перетягнути (сміється — авт.), а дітям треба було ставати в чергу на заняттях.
— На змаганнях, окрім іншого, треба засвідчити майстерність пілотажу, а для цього — багато тренуватися. Де ви тренуєтеся?
— Це — проблема, бо кардодрому в нас немає. Є лише в Житомирі, більше — ніде в області. Тому тренуємося у нашому дворі, на полі біля річки, на заасфальтованому майданчику ринку «Урожай», коли там не торгують.
Усе це — з порушенням техніки безпеки. Завжди хвилююся, щоб літак не відірвався і не пошкодив нічого. Якщо ж буде сітка, то все буде безпечно. Я більше десяти років «б’юся», щоб у місті зробили майданчик для запуску моделей — трьом мерам пропонував, а кардодрому досі немає. Для цього треба небагато — заасфальтована ділянка, метрів сорок у радіусі, і металева сітка-загорожа, заввишки три метри.
Розглядали територію в парку, щоб можна було зробити універсальну ділянку: улітку щоб там був кардодром і, наприклад, тенісний корт, узимку — ковзанка. Досі не добилися результату. У Житомирі кардодром є біля станції юних техніків. Діти з районних центрів, коли приїздять, лише там мають нормальні умови для запуску моделей.
— Зараз триває Бюджет участі — ви могли б подати пропозицію?
— Я не фахівець у будівництві і не знаю, як скласти кошторис. Але знаю точно, якщо створити такий майданчик, то можна проводити показові виступи авіамоделістів — це видовищно.
— Наскільки мені відомо, не лише вихованці ваші їздять на змагання, ви теж є учасником змагань?
— Так. У складі групи спортсменів їздимо на етапи Кубка Європи — повітряний бій на радіокерованих моделях Другої світової війни. В Україні три етапи вже пройшли, 16 серпня наші хлопці їдуть у Молдову. Потім формується команда для участі на чемпіонатах Європи, які проходять у Бельгії, Польщі, Німеччині. Аби поїхати, на команду потрібно 10 тисяч доларів, а це — дороге задоволення. Не можемо собі цього дозволити.
— Ніколи не хотілося стати пілотом?
— Пілотом можна працювати до 40 років, а в маленькій авіації можна працювати до глибокої старості. Поки бачать очі і чують вуха. Є у нас дідусі, які літають у 90 років.
— Що вам найбільше подобається у цій роботі?
— Сам процес, творчість, бажання будувати щось нове. З однією моделлю їздити на змагання нецікаво і нема сенсу, бо увагу звертають на нові моделі.
Я завжди намагаюся побудувати власну модель, розпочинаючи процес навчання дітей, за принципом: «роби, як я». Якось учив дітей літати, і хтось сказав: «А він хоч сам уміє?» Доводиться літати, показувати на власному прикладі. І найкращий варіант для мене — коли мій учень мене перевершує. Коли він узяв знань більше, ніж я йому дав. Це проявляється у якості виконаної моделі, у її пілотажі. У бійцівських поєдинках кращим є той, хто «відрубав» стрічку з літака суперника. Отже, у тебе — вищий клас.
А цьому треба навчити.
— Яку мрію, пов’язану з авіацією, вважаєте найголовнішою?
— Щоб мій учень став чемпіоном Європи чи світу і добився того, про що я мріяв.