Кльова риболовля

Місцина видалася мальовнича! Навпроти — високі гранітні скелі підпирали правий берег. Там, куди на легковику під’їхали рибалки, кущився лозняк, над яким поодиноко стриміли старі верби і груші-дички. А поміж кущами-деревами, на невеличких клаптиках, рясніло-пахтіло розмаїття дикорослих трав.
— Красота! — солоденько потягнувся Василь, підступивши до берега.
Микола зауважив:
— Досить розслаблятися! Вудочки треба закидати.
— А тут хоч риба є?
— Тут такий кльов, що перепочинку не матимеш!
— Та невже?
— Я тобі кажу. Справжній жор!
— Тоді закидаю!
Вудочки закинули.
Накрили «стіл». Тобто, на траві розстелили ряднину. Нарізали свіжих огірочків, помідорчиків, ковбаски… Одним словом, усе те, що беруть на риболовлю.
Микола підняв чарку. Прорік:
— Ну, за кльов!
— За жор! — з відтінком іронії сказав Василь.
Закусили.
Повівав легенький вітерець. Пригрівало сонечко. На дикорослих травах бджілки збирали нектар. У густій кроні старої верби видавав трелі голосистий соловейко…
— Ідилія! — захоплено промовив Микола.
— Казка! — і собі зачаровано сказав Василь.
Тут Василь мимоволі перевів погляд на кущі лозняку і здивовано вигукнув:
— О! Кабанчик!
— Аааааааа!!! — зарепетував Микола, і його немов вітром здуло.
Василь не одразу і зорієн-
тувався, як то так швидко вдалося Миколі подолати із десяток кроків і закритися в салоні легковика.
Однак за хвилю Микола трошки опустив скло віконця і прошепотів:
— Ва… Васю! Сю-сюди!
Той зачудовано спитав:
— Ти чого, Микольцю?
— Кабан!
— Ну, кабан. І що?
— Це вепр-р-р!
— Як? Хіба вони такі?!
— Сюди! Бігом! Бо розірве!
— Ааааааа! — заволав і Василь. І за кілька секунд він також опинився в салоні авто. — Я думав, що то домашній кабан, — захекано мовив Василь. — А звідки тут дикі кабани?
— Так ліс же поряд, — дратівливо кинув Микола і кивнув на лобове скло. — Та скотиняка нашу закуску пожирає!
Вепр і справді з апетитом знищував наїдки рибалок.
— Н-да, Миколо. Ти мав рацію.
— Ти про що, Василю?
— Про кльов. Я бачу справжній жор. Кабанячий. Чи, точніше, вепрячий.
— Я не винен.
— Ти же знав, що тут водяться ці звірюки!
— Не знав, — винувато відказав Микола і нервово почав сигналити.
Але це дику тварину не злякало. «Перекусивши», кабан підійшов до легковика, почав чухати боки об бампер, аж легковик загойдало.
— От нахаба! — нервово засовався Микола на сидінні. Відтак галаснув: — Відійди, звірюко, од машини!
Вепр відійшов. На кроків два-три. Ліг на траву.
Микола торкнув Василя за лікоть:
— Васю.
— Га.
— Сходи снасті змотай.
— Сам сходи!
— Він спить.
— Придурюється. Чекає, щоб
ми вийшли. Щоб потім нас зжерти.
— Треба його якось відволікти.
— Як?
Завели двигун. Повільно розвернулися. Поїхали наїждженою дорогою.
Кабан схопився на всі чотири і — за ними.
— Я що казав, — злорадно сказав Василь, — що він, падлюка, придурювався!
Авто зупинили.
Зупинився і вепр. Відтак наблизився до легковика. І знову почав чухатися об задній бампер.
— От поганець! — Микола завів двигун. Натиснув на газ.
Авто рвонуло з місця.
Рвонув і кабан. За легковиком.
— От настирний! — мінячись, крутнув головою Микола.
— Дожилися, — озвався Василь. — Що на риболовлю доведеться рушницю брати.
Кабан відстав. Потім ліг посеред дороги.
Миколу хвилювали снасті, що лишилися на березі:
— Нові спінінги купив, — жалівся він. — Як їх змотати? Уууууу! Ліг узурпатор!
Василь запропонував:
— А може, через кущі пробитися?
— Спробуємо.
Вдалося рибалкам таки проїхати до річки.
Перечекавши в салоні авто кілька хвилин, Василь категорично заявив:
— Ідемо вдвох!
До спінінгів підходили назирці.
Швидко запрацювали котушками, намотуючи ліску.
Аж раптом захрюкало.
То був той самий вепр. Висунувся з кущів.
Василь птахом залетів до салону легковика.
Микола чомусь стрибнув у річку і побіг берегом у напрямку села. Здавалося, що він біжить по поверхні води (два спінінги з рук він не випускав).
Тим часом кабан підійшов до ряднини. Доїв залишки закуски, а відтак зник у кущах лозняку.
Із протилежного боку кущів виліз Микола. Насторожено роззирнувся навсібіч, а відтак шугнув до машини.
Спінінги таки змотали всі. Забрали ряднину. І пляшку без закуски.
Покидаючи «кльове» місце, Василь, нервово хихикаючи, сказав:
— А міг же нас зжерти, собака!
— Вепр, — поправив Микола.
Василь скептично:
— Вепр… — а потім категорично додав: — Моєї ноги тут більше не буде!
Коли вибиралися із прибережних заростей, рибалкам за кожним кущем ввижався дикий кабан. А коли виїхали на шосе, Микола усміхнено сказав:
— А я сюди приїхав би іще порибалити. Ідилія!