НЕТИХЕ ПОЛЮВАННЯ

Петро, Василь і Олександр ввійшли у лісову стихію і одразу присіли. На галявинці. Як годиться, поснідати. Гаряченьким.
А коли трапезувати закінчили, — розійшлися хто куди. Гриби збирати.
Минуло, мабуть, хвилин тридцять, як почувся гвалт. Це репетував Василь.
Хлопці кинулися до нього.
— Що трапилося?!
Василь стояв із задертою до колін штаниною. Колір обличчя — мов у блідої поганки.
Перепитали:
— То що тут трапилось-то?
— Мене гадюка вкусила, — вичавив Василь. — Ось дві цятки. На нозі. Мені зле. Я… Я вмираю.
— Ні, ні, ні! — вигукнув Петро. — Ти нам мертвий не треба! Що ми з тобою робитимемо? Неживим? Зараз ту отруту із твоїх цяток відсмокчемо — все буде гаразд. Хоча в роті у мене вавка. Зуба вчора рвав. Петро, смокчи!
— Мені також не можна.
— А це чому?
— Тараню вчора їв. Піднебіння пошкрябав.
— Такий голодний був?
— Чого ти до мене причепився? Он друга рятувати треба!
— Треба. Як ти, Васю?
— Я не знаю, чи я ще тут, чи я вже там.
— Ти — тут! — заспокоїв приятеля Петро й рішуче додав: — Зараз ми ту отруту випікатимемо залізом!
Василя захитало. Він побілів, як печериця.
Олександр знаюче зауважив:
— Випікати залізом не можна. І джгутом перетягати не рекомендують.
— Звідки ти це все знаєш? — заїло Петра.
— З газетами дружу.
Василь стоїть — хитається. Ось-ось впаде. Аж раптом виструнчився і здивовано штрикнув пальцем у мох?
— Дивіться! А вона здохла?
— Хто? — не розуміючи про що йдеться, в один голос запитали друзі.
— Гадюка!
— І справді!
— То це що, — перелякано-потішливо мовив Василь, — виходить, і я отруйний? Яко змій?
Хлопці перезирнулися.
Тим часом місце укусу на Василевій нозі почервоніло. Приятелі змазали його горілкою.
— Тепер — до лікарні!

— Вас справді гадюка вкусила? — обстеживши ногу, поцікавився лікар.
— Гад… Гадюка, — схвильовано відказав Василь.
— А ви її бачили?
— Гадюку? Бачив. Усі бачили. Потім вона здохла.
— Гадюка?
— Еге.
— Дивний випадок.
— Я житиму, лікарю?
— Вам, молодий чоловіче, нічого не загрожує.
— Зовсім нічого?
— Абсолютно!
— А чому?
— Бо вас укусив вуж. А він — не отруйний.
— Ось воно як. А чого він здох?
— Він не здох. Очманів. Ваше тіло проспиртоване, а йому скільки треба?..
— Дякую, лікарю!
— Нема за що. До побачення! Ага, ще таке. Коли по лісу ходите, — під ноги дивіться. Бережіть тварин. Їх так мало лишилося…