РІДНЯ

(УРИВОК ІЗ ПОВІСТІ)
(Продовження. Початок у №32)
Повернувся Остап під вечір. Аби не впасти, пересувався, тримаючись за стінку. Довго намацував дзвінок на дверях. Зрештою знайшов.
Відчинила Євдокія.
— Ну що, алкаш, заявився? — дружина вперла руки в боки.
Не одриваючи долонь од стінки, Остап прогудів «умгу» і ледь не впав.
— Ну, то до побачення! — І Євдокія зачинила за собою двері.
Остап скреготнув зубами і гепнув кулаком по дермантиновій обшивці дверей. Однак йому не відчинили.
— Закрилась... — Остап спиною притулився до дверей. — Кицюль... Зай...Зайка... відчини... Ну, відчини... Відчини, стерво!
За дверима панувала тиша.
Остап мішком зсунувся на підлогу. Очі втупились у сестрині двері. Йому здалося, що вони близько до нього. На відстань руки. Потягнувся, щоб їх дістати, і беркицьнувся на коліна, обличчям — у підлогу. А коли спромігся підвестися, — натис на дзвоник.
— Ну, і що далі? — вийшовши, запитала Леся. — Знову нализався? — І показала пальцем на протилежні двері. — Тобі он туди!
Вона закрилась у квартирі.
— Лесь... Ром... Родственнички!
Остап на сто вісімдесят — і знову до рідного порогу.
— Зай. Зайка... Відчини.
Ні шереху.
— Родственнички! Ви всі скоти! А мужики — люди!
Ще з хвилину похитавшись, Остап улігся на тапчан. Під голову примостив чималеньку сумку, не здогадуючись, що то його речі, виставлені Євдокією ще з ночі.

— Може, впустимо, — Роман кивнув на двері. — Брат все-таки.
Леся заперечила:
— Нічого з ним не станеться, коли трохи поспить у коридорі!
Роман не наполягав. Знав-бо характер сестрин: трохи посердиться, потім відтане і впустить.
Роман вийшов подивитися на брата. Підібгавши під себе ноги, він міцно спав. Біля нього стояв чималенький чемодан. «Певно, дембельський», — подумав Роман.
Під ногами — купа всілякого одягу. Очевидно, не знайшлося сумки, і Євдокія кинула їх просто так.
Роман підняв теплу куртку і вкрив нею брата. Решту речей зібрав і примостив їх у його ногах. Тут їх не зачеплять. Секція замикається на ключ.

Остапа Євдокія не пустила і наступного дня. Довелося Лесі брата «квартирувати» до себе.
— Виставила, — Остап винувато морщив чоло.
— Мене це мало цікавить! — сердито відказала Леся. — Не пий — не виставлятимуть!
— Хто п’є?! Я ж тверезий, як пінгвін!
— Не корч із себе клоуна! Бо зараз знову підеш у коридор!
— Мовчу, мовчу!
— Спатимеш на підлозі. ­Матрац і ковдра є.
— О! А що ще треба! Клас!
— Не бачу причин для радості. Сім’я рушиться, а йому весело. І запам’ятай: у мене — не готель! Довго не триматиму! Або мирися зі своєю, або шукай квартиру.
— Добре, добре! — Остап поставив на підлогу сумку і побіг за рештою речей.
— Бомж! — дорікнула сестра.
— Ну...
— Що — ну?! Тебе сусіди вже «баригою» називають. Щоб це спати в коридорі...
— О, о! Пішло-поїхало!
— Не брикайся, а то витурю!
— Брата, еге ж?
— То що мені тепер — килими тобі стелити?
— Килими не треба, а... Дай п’ять крапель.
Леся так подивилася на Остапа, що той аж зіщулився.
— Все, мовчу! І більше — ні граминки в рот. Обіцяю.
— Побачу.

Минуло три дні. Остап і далі жив у Лесі. Щодня заходила Євдокія. З чоловіком розмовляла, навіть жартувала, але додому не звала. Дочка, Віка, від батька не відходила. Мов хто шнурочком прив’язав! Забирала її Євдокія лише ввечері, коли поверталася з роботи.
— Пішли, доцю, додому. Батько тебе годував?
— Годував.
— Ну то ходімо.
— Я ще побуду.
— Ходімо, ходімо!
— А я? — усміхаючись, примружився Остап.
— А ти обійдешся!
— Ех-х!..

За ці дні, тамуючи біль поранених долонь (поранив на будівництві), Роман допоміг Остапові прибрати сестрин балкон. Попідтягували шурупи на дверях та полицях кухонної стінки. Підлагодили антресоль. Разом крутилися біля кухонної плити.
— Романе, може, збігаєш по сіль. Ну й хлібця буханець купиш.
— Біжу!
Коли повертався з гастроному, Романа у дворі зупинив неголений, у пом’ятому одязі, чолов’яга.
— Чуєш, зьома, дай на пиво, а то загнусь. — Того всього тіпало.
Займивітер недолюблював цю категорію людей, тому різко відказав (українською, забувши, що він у Росії).
— Ти що, з України? — незнайомець також заговорив українською.
Роман здивовано подивився на п’яничку. Ледь усміхнувшись, відказав:
— З України.
— А звідки саме?
— Ну, з Житомирської області.
— Та йди ти?! А з міста якого? Чи з села?
— Із Звягеля я.
— Зьо-ма-аа! — радісно скрикує неборака і штурхає Романа в плече.— А де живеш-то?
— На «Посьолку». Що біля госпіталя.
— Та... Та... — той кидається обніматися. — А я на «Дружбі»! Ну, жив раніше.
— Це поряд.
— Авжеж! А ти чого тут?
— До родичів приїхав.
Як з’ясувалося, Василь, так звали земляка, мешкав в одному під’їзді з Лесею та Остапом. Служив він колись у Москві. Після армії в ній так і залишився. А незабаром одружився на росіянці-«лімітниці», котра приїхала з російської глибинки до столиці, як мовиться, у пошуках кращого життя. І знайшла... З часом Василь почав добряче випивати. Знущався з дружини. Ніде не працював. Було йому близько тридцяти років, а виглядав на всі п’ятдесят.
— То що, зьома, даси на пиво?
Роман знайшов кілька російських рублів.
— Я віддам, — пообіцяв Василь.
— Не треба, — сказав ­Роман. — Я тобі їх дарую.
— Ну, ще здибаємось. — Земляк закишенив гроші у штани і почимчикував до ­найближчого «п’яного» кіоску.

— Романе, сідаємо за телефон! — зранку наступного дня несподівано заявив Остап, гортаючи грубеньку рекламну газету. — Шукатимемо роботу.
— Ти, певно, хотів сказати: шукатиму?
— Ні-ні. Саме шукатимемо. Чи ти не хочеш знайти хорошу роботу?
— Остапе, на мене в Підмосков’ї чекає бригада.
— Та хіба то робота? То робота тимчасова. А що далі?
— А далі — додому. Не хочу я, Остапе, по світах мотатися. Не для мене це.
Остап нічого не відповів, продовжував ретельно натискувати кнопки телефону.
На один номер відгукнулися роботодавці і, окрім обіцяної високої зарплатні, поцікавилися Остаповою освітою, віком, знанням мов і чи притаманні йому такі якості, як пунктуальність, кмітливість, чесність і порядність. Як виявилося, все це в Остапові було!
Чуючи те, як брат себе ідеалізує, Роман ледь не лягав зо сміху:
— Що ти плетеш? Тебе що, до наукової роботи запрошують?
— Поки не знаю. Але будь спок! Усе буде «о’кей»!
— Кажи: гаразд. Не люблю я того «о’кея».
— Добре, гаразд! А на мовах я трохи знаюся.
— Ну ти просто поліглот! І яких?
— Знаю українську…
— Ніколи не подумав би!
— …Російську, узбецьку і трохи німецьку. Оце: хенде хох!
— Ти ба! А що ще тобі там говорили цікавого?
— Той пан, котрий зі мною розмовляв, назвався Станіславом. Сказав, що йому потрібні якраз двоє молодих людей. Зустріч призначив на післязавтра. В Будинку культури, що в нашому районі.
— Яку роботу пропонують?
— Та не знаю ж я!
— Ах, так, так. Але... Остапе, я своїх не покину. За компанію з тобою піду. І не більше.
— Ну, о’кей. Тобто, що значить, гаразд. І треба цього, пристойно одягтися.

Остап підвівся зі стільця, підійшов до кімнатної стінки і, за звичкою, голосно включив магнітофон.
Роман зауважив:
— Будь ласка, зроби тихіше, Остапе. Оглухнути можна.
Брат звук стишив, але не набагато.
Роман вийшов на балкон. Глянув униз, і по його тілу пробіг холодок — чотирнадцятий поверх!.. Біля колишньої їдальні четверо чоловіків різалися в карти. За столиком. А за ними, за школою, гуділо Ярославське шосе, яке, як хтось говорив, виходило на Київське. На Київське! На ту автостраду, що вела додому. До рідного дому!..

Трьох міліціонерів Роман помітив ще здалеку. Вони стояли біля входу до Будинку культури.
Ноги зробилися враз ватяними. Почав спотикатися. На згадку прийшла розповідь Сашка Смілянського, котрого правоохоронці зупинили коло метро минулого року. Вимагали з нього штраф. Однак платити було нічим, саме їхав на заробітки.
«Йди до своїх хохлів. На базар, — сказали українцеві стражі порядку. — Вони там салом торгують. У них і візьмеш гроші».
«А хто мені їх дасть? — розгублено затупцяв Сашко. — Хіба вони мене знають?»
«А ти що, на заробітки без грошей приїхав?»
Довелося Сашкові розсекречувати заначку. Це те, що брав на прожиття…
Остап помітив братову розгубленість.
— Ти чого?
Роман кивнув:
— Он, стоять.
— Зліпи пику кирпичем і вперед! Ніби ти москвич. І — нахабства більше!..
Пронесло. Але у вестибюлі брати знову наштовхнулися на двох міліціонерів, котрі просто прямували на них.
Роман спочатку вирячив очі, а відтак виструнчився, наче щойно лома проковтнув!
— Пичку! Пичку! — нагадав Остап і раптом пішов їм назустріч.
Романові зробилося недобре. Йому почали ввижатися підвали, клітки і бозна ще що!
— Доброго дня! — чемно привітався Остап з правоохоронцями. — Скажіть, будь ласка, як нам пройти до пана Станіслава?
— Якого Станіслава? — зупинилися стражі порядку.
— Ми стосовно працевлаштування.
— А-а! Вам на другий поверх, — кивнули міліціонери, в який бік іти братам, а самі попрямували до парадного входу.
Остап гукнув братові:
— Ну, довго стовбичитимеш, страхопуде?
— Тобі смішно... Побув би ти в моїй шкурі.
— Навіть уявити не можу!
— Та ото ж… Хоч би сказав, чого до них ідеш.
Остап загигикав:
— Злякався?!
— Знущаєшся?
— Ні-ні, що ти, брате! Ну, ходімо. А то запізнимося.