РІДНЯ

(УРИВОК З ПОВІСТІ)
(Закінчення. Початок у №32, 33)
У просторому залі, куди зайшли брати Займивітри, було багатолюдно. На сцені, за столиками, сиділи причепурені симпатичні дівчата і видавали запрошеним чисті анкети. А через певний час приймали їх уже заповненими.
До одного такого столика, котрий стояв біля трибуни, підійшли Роман з Остапом.
— Ви до кого? — привітно всміхнулася до них голубоока красуня.
— До пана Станіслава! — також усміхаючись, відказав Остап.
Юна москвичка делікатно вказала рукою:
— Вам до того столика, що біля крайньої колони.
— Дякуємо!
— Будь ласка!
Заповнивши анкету, Остап раптом ляснув долонею себе по лобі:
— Щоб мене удав проковтнув, коли це не «Гербалайф»!
— А що воно таке? — насторожено спитав Роман.
— Фірма така. Лікарськими рослинами і препаратами торгує.
— Я теж так подумала,— позаду озвалася повновида жіночка середніх літ. Нервово жмакаючи в руках свою сумочку, вона продовжила:— Все робиться якось дуже замасковано. Якісь недомовки. Кого не спитай — ніхто нічого не знає. Хто вербує, куди вербує...
— А вам, власне, до кого? — поцікавився Остап.
— До пані Мілюшиної.
Остап від радості мало не підскочив:
— Ура! Пан Станіслав правду говорив!..
— Яку? — не збагнув Роман.
— Та те, що йому потрібно тільки двоє людей!
І саме в цю мить зателенькав дзвоник. А відтак троє вхідних дверей раптово розчахнулися, і в них з’явилися довгоногі дівчата. Вони, пускаючи в зал усмішку, люб’язно почали запрошувати гостей сідати, вказуючи їхні місця.
Разом з цим з колонок лилася легка тиха музика. А коли вона затихла, зал, неначе за чиїмось наказом, враз зааплодував. Точніше, ляскали в долоні молоді хлопці та дівчата, котрі з обох боків стояли попід стінами.
— 3-під підлоги повистрибували чи що? — Роман подивовано сюди-туди крутив головою.
Остап зауважив:
— Вони сиділи на крайніх сидіннях. Все це показуха.
І тільки це сказав, як попідстінні конспіратори в один голос загукали:
— Па-не Ста-ні-сла-ве! Па-не Ста-ні-сла-ве!..
— Щоб мене удав проковтнув! Точно «Гербалайф»!
Роман зіронізував:
— Мабуть, Остапе, ми в пана Станіслава першими заступниками будемо!
— В смислі? — не одразу дійшло до брата.
— На його ж запрошення — ми двоє (Роман теж заповнив анкету, швидше для цікавості).
На сцену вистрибнув, немов козлик, пан Станіслав, чоловік років сорока п’яти. Був він у лискучому коричневому костюмі і з «бабочкою» на шиї. Цей опецькуватий дядечко також грів у долоні.
До нього підбігла одна із «сценічних» кралечок і подала йому мікрофон.
— Дорогі наші гості! — з запалом вигукнув пан Станіслав. І не менш піднесено додав: — Вас вітає фірма «Гербалайф»!
Конспіратори гучно зааплодували.
А з рядів одразу попливла хвиля невдоволення:
— У-ууу, «Гербалайф»?
— А-а-а…
— О-о-о…
І тут у вишуканих костюмах молодики почали виносити на сцену стенди, на котрих, в натуральному вигляді, була представлена продукція «Гербалайфу».
Пан Станіслав порухом руки дав зрозуміти залу, що бажає тиші.
— Шановні гості! — заповзятливо мовив він. Однак у його словах відчувався присмак фальші. — Злі плітки про «Гербалайф»розносять наші конкуренти. Подейкують, ніби ми дуримо людей. Але то є не так. «Гербалайф» — одна із провідних компаній на світовому ринку. Ми співпрацюємо з багатьма країнами світу: Америкою, Англією, Японією та іншими економічно розвинутими державами...
Пан Станіслав говорив довго, пристрасно. Про те, як він з нуля починав свій бізнес. Як йому було нелегко і яких висот досягнув. Через те і має можливість бувати в різних куточках світу. Агітував присутніх повторити його шлях і не втратити свого шансу. Мовляв, фортуна сама пливе до їхніх рук. Варто лише зробити крок і схопити її, ту богиню щастя.
Потім почалася демонстрація косметики і лікарських препаратів, виготовлених за давньокитайськими рецептами. Затим пан Станіслав передав слово якійсь знаменитості в галузі медицини. Худорлявий вчений розповів про чудодійність одного препарату, котрий, за його словами, є єдиним засобом, що повністю очищує організм від шлаків.
— Ось що ми їмо, шановні друзі? — ескулап погладив ріденьку борідку і взяв зі столу куряче стегенце. — Ось це — «окорочка Буша»! — Він на хвилю замовк. Примружив очі і пильно почав обводити зором зал, де зібралося до півтисячі різних за віком людей. Очевидно, виступаючий очікував на якусь реакцію присутніх, але, нічого не дочекавшись, продовжив: — Хіба можуть ось такі окорока вирости у курки, котра утримується в нормальних природних умовах? Звісно, що ні! І без хімії тут не обійшлося. А візьміть телятину… На яких луках пасеться ця тварина?.. Отож-бо! А банани? Їх же до нас привозять зеленими, а дозрівають вони у спеціальних газових камерах. А яблука, що без черв’яків?..
Говорив він і про помідори, груші і багато ще про що.
А після виступу вченого мужа на сцену почали запрошувати тих, котрі підпирали стіни. Начебто ці люди свого часу випробовували на собі препарати «Гербалайфу».
Першим до мікрофона підійшов товстий чоловічок. Його представили як офіцера запасу.
— У мене було дві виразки, — сказав він, — радикуліт, травма хребта, камені в нирках, поганий зір, шуми в голові...
Остап зіронізував:
— І як він, бідолага, жив до цього?
— Але після того, — вів далі колишній військовий, — як я почав вживати цей еліксир здоров’я (очевидно, той, що очищує організм від шлаків), — усі хвороби зникли. Ось уже півтора року почуваю себе добре, бадьоро!
Затим на сцену вибіг розпатланий молодик. Схопив у руки мікрофон і різко притулив його до губ, так, неначе намагався його проковтнути. Поглипавши в зал, із запалом проказав:
— Працював я перукарем у престижному закладі. У мене випадало волосся. На голові. Майже облисів. Почав втрачати зір. Але, дякуючи цьому препаратові, я цілком одужав. Ось бачте, яку шевелюру виростив! — і, стріпнувши пишним волоссям, парубок передав мікрофон симпатичній жінці.
— Цей препарат — незамінний, — мовила молода пані. — Я впевнена, якщо з вас, шановні, хтось ним скористається, — не пошкодує. Мене носило за вітром. А тепер я поправилася на вісім кілограмів! До цього у мій бік ніхто не дивився. А тепер... — вона трохи помовчала, а відтак, граційно крутнувшись навколо своєї осі, пристрасно закінчила: — Чудовий препарат! Спас-сибі йому!
Молодичку змінила повновида жінка передпенсійного віку. Її тіло щільно обтягувала червона сукня.
— Завдяки цьому препаратові, — завзято почала жестикулювати руками пані, — я позбулася двадцяти кілограмів зайвої ваги! Стала помітною! Навіть талія почала виділятися!..
— Я би не сказав! — знову потішливо докинув Остап. — Як би, Романе, звідси вислизнути?
— Почекай уже трохи. Здається, йде до кінця.
І справді, за кілька хвилин почався відбір. До пана Станіслава, окрім Займивітрів, назбиралося ще з півтора десятка запрошених. Знову довелося заповнювати якісь анкети, котрі вже мав «обмізковувати» комп’ютер. Результати ж обіцяли повідомити через два дні, о 17 годині.

* * *

— Зовсім з глузду з’їхали?! — ще з порогу налетіла на братів Леся. — «Гербалайф»! Зовсім уже... Ти ж, Остапе, добре знаєш про їхні штучки. Ще й Романа за собою потягнув.
— То злі язики про них всяке кажуть, — Остап несподівано змінив думку щодо цієї фірми.
— Дитя ти неграмотне!
— Ось побачиш, Лесю, через місяць-другий заздритимеш мені!
— Чому??!
— Костюмчику моєму з відливом!
— Ой, тримайте мене, бо зараз упаду! — Леся розкинула руки, вдаючи, що падає.
— Хихикай, хихикай, сміється той...
— Остапе, не дратуй мене! Чи ти не знаєш, скільки наших дівчат на цьому погоріло? І, до речі, їхні препарати вже ніхто не купує. Хіба що лохи якісь.
— Ти, Лесю, там не була і нічого не знаєш.
— А мені й бувати там не треба!..
Хтось подзвонив у двері.
— Романе, відчини, будь ласка, — попросила брата сестра.
Євдокія була в новому халаті.
— Віка у вас? — спитала вона, проходячи в кімнату. Вдавала, що Остапа не помічає.
— Телевізор із хлопцями дивиться.
— У тебе новий халат?! — підлесливо дав про себе знати Остап.
Євдокія вщипнула:
— Не для тебе!
— А для кого?
— Для кого треба!.
— А я ж як?
— А ти переб’єшся!.
— Ну ти, зайка, так не кажи! Я ще поки твій законний чоловік.
— Хіба довго заяву подати?
— Вредна ти! — Остап потягнувся, щоб обняти дружину, але та різко відхилилася.
— Не лізь! Бо зараз як двину — мало не покажеться! Бачиш, тверезий!
Остап випнув груди:
— Як пінгвін!
— Ой, мовчав би! Пінгвін! Як він, Лесько, у вигнанні себе поводить?
Леся усміхнулась:
— Не п’є, як бачиш! Вирішив стати зразковим хлопчиком!
— Горбатого, знаєш... — Євдокія зітхнула, недоговорила. Зазирнула в овальне довгасте дзеркало, що висіло в гостинній кімнаті.
— Дарма ти так, зайка! — Остап підступив на крок.
— Чого дарма? — пирхнула Євдокія. — Чи й справді клепка стала на місце?
— Вона й була там, де треба.
— Невже?!
— Завжди!
— Хто б говорив!..
Роман з Лесею пішли на кухню.
Євдокія ближче підійшла до дзеркала й заходилася поправляти зачіску на вилицях.
Остап несміло підійшов до дружини. Дивлячись у віддзеркалені очі, прошепотів:
— Я сьогодні прийду? На ніч?
— Навіщо?
— Ну як?.. Я ж... Скучив.
— А пінгвін дасть слово, що більше не питиме? — грайливо спитала Євдокія, проникливо дивлячись у Остапові очі, теж віддзеркалені.
Він, очевидно, не чекаючи на такий жест дружини, випалив:
— Обіцяю! Обіцяю! Обіцяю! Ну то що?
Євдокія різко повернулась до чоловіка, присварила:
— Чого розкричався!.. Побачимо, — лукаво блиснула очима і, йдучи до дверей, додала: — Дочку нагодуй, я нічого не готувала.
Євдокія взагалі рідко коли готувала. Те ж саме з пранням та прибиранням. Все це за неї робив Остап. А одного разу він не встиг приготувати вечерю, то Євдокія, прийшовши з роботи, такий рейвах зчинила, що хоч з квартири втікай!
Остап спробував тоді заспокоїти дружину, мовляв, доки душ приймеш, то й стіл буде накритий! Та де там. Євдокію годі було спинити. Її начебто хто завів, як ту дзигу. Обізвала Остапа нездарою, і що він ні на що не здатен.
Чоловік на такий випад скреготнув зубами і так хряпнув дверима, що у вухах Євдокії аж загупало.
Тієї ночі Остап вдома не ночував. Тоді він уперше напився до чортиків і не пішов на роботу…
На небі мерехтіли зорі. Крізь тюль Роман дивився на небесні зірки і думав про своїх. Не спалося. Постійні безсонні ночі... Певне, це наслідки останніх прожитих років. Безробіття, злидні, невизначеність, неясність... Ось і зараз спокою не давали думки про сім’ю. «Треба у роботодавців попросити аванс і вислати додому. Але як їх переслати?..».

Остап прибіг до Лесі підвечір (ночував у себе!).
Бадьоро підморгнув Романові:
— Як справи, родственнички?! Я — за речами! У нас — мир!
— Надовго? — вщипнула брата сестра.
— До повної старості!
— Ой!.. — Леся кивнула.— Сумки он, за тумбочкою.
Задзвонив телефон. Леся зняла трубку.
— Тебе, Остапе. Якийсь пан Станіслав. Голос такий приємний.
Остап подивився на годинник: була сімнадцята година.
— Пунктуальний!
— Хто? — не зрозуміла сестра.
— Це з «Гербалайфу».
На другому кінці дроту радісно повідомили:
— Можу вас привітати! Ви, пане Остапе, і ваш брат пройшли за анкетними даними! Проте, треба ще з’ясувати декотрі деталі. А там — вперед до збагачення!
— Які деталі? — вже без особливого ентузіазму запитав Остап, витаючи думками в іншому світі. Тепер його хвилювало лише одне — сім’я.
— Завтра, о шістнадцятій годині, прийдете за тією ж адресою...
— Де проходила зустріч?
— Так. Там усе й обговоримо. Але вам з собою потрібно буде взяти по сто шістдесят доларів.
— Скільки??! — Остап зрештою повернувсь у реальне життя. — А... А для чого стільки грошей?
— А вас хіба не попереджали? — роблено здивувався представник з «Гербалайфу». — Це для початку великої справи!
Таке повідомлення Остапа почало дратувати.
— Таких грошей ми не маємо. Ми думали...
— Шкода, шкода, — не дав договорити пан Станіслав. — Значить, ви не хочете стати багатими?
— Та хотілось би. Але доларів у нас немає.
— Не біда. Можна марки. Рублі, зрештою.
Остапа пробрав сміх. Пану Станіславу це, очевидно, не сподобалося. З притиском запитав:
— То що ви вирішили?
— Ми передумали, — твердо відказав Остап.
Однак пан Станіслав і не думав складати зброю:
— А на зустрічі ви склали непогане враження. Думав, що ви серйозні і розумні хлопці. Виходить, помилився.
— Ви чи комп’ютер? — зіронізував Остап.
У трубці почулися короткі гудки.
— Кинув слухавку.
— А я вам що говорила? — потішливо сказала Леся. — Все те ошуканство. Шахрайство. Сто шістдесят доларів!.. Ось на таких, як ви, вони і збагачуються.
Роман поцікавився:
— А навіщо долари?
— Це в них вважається як внесок. Потім на певну суму дадуть вам своїх препаратів. Для продажу.
— Слово, гроші беруть для перестраховки? — спитав Роман.
— Так, — Леся вела далі. — Бо зараз продати їхню, так би мовити, продукцію не так уже й просто. Треба ходити по квартирах. Вміти переконувати, підбрехувати. А ще до всього цього — агітувати до співробітництва. Та й, як уже говорилося, не вірять «гербалайфівцям». Не вірять!
— Чого ти завелася? — перебив Остап. — Ми це вже зрозуміли.
Леся перекривила:
— Зрозуміли! Костюм з відливом!..

Пан Станіслав на цьому не заспокоївся. Дзвонив на Лесин телефон ще кілька разів. Мабуть, він так і не зміг набрати потрібну кількість працівників у «свою» команду. Знову натякав про швидке збагачення і пристойне життя. Проте Остап делікатно попросив пана Станіслава, щоб з цього приводу більше не телефонував до нього, мовляв, вони знайшли вже іншу роботу.
Після цієї розмови представник із «Гербалайфу» братів Займивітрів більше не турбував.

Увечері Роман від Лесі ­подзвонив додому.
— Алло! Романе, ти? — у трубці було чути важке дихання дружини.
— Так, я. Ну що там у вас?
— Що, що! Чого стільки не озивався? Перехвилювалися тут усі! Мені ще нема й тридцяти, а я вже почала сивіти.
— Ну, не можна ж так...
— Не можна!.. Он недавно, чула, до міста заробітчанина з Москви привезли. Мертвого. В мішку. Таке робиться. Не міг раніше відгукнутися?
— Маріє, звідси, де працюємо, не дуже й просто подзвонити. А до своїх у Москву теж вирватися одразу не вийшло.
— Добре. — У дружини трохи відлягло. — Як ти там? Розказуй вже.
— Та що розказувати? Працюємо. Ночувати є де. Їсти також. Правда, часто московська міліція налітає. То з пропис­кою щось не так, то ще щось. Одне слово, всі хочуть жити і всім треба давати на лапу. Се ля ві. Таке життя. Як ти, діти?
— По-всякому. Малеча десь у дворі гасає.
— Уже ж пізно.
— Сніг гарний випав, от і захотілось побавитися.
— До школи ходили?
— Ходили…
Довго не говорили. Перекинулися ще кількома словами і розпрощалися. Роман пообіцяв на наступні виходні вирватися до сестер і знову зателефонувати.
Після розмови з дружиною Роман почав збиратися в Підмосков’я.
Леся приготувала дещо з продуктів.
— Бригада у вас велика, згодиться, — пакуючи харчі в сумку, сказала Леся. Може, візьмеш щось почитати, — запропонувала сестра. — Вечорами, мабуть, робити нічого?
— Та коли як, — відказав Роман і підійшов до кімнатної стінки. На одній із її полиць стояли до півсотні книжок, різних за жанром. В очі одразу кинувся пошарпаний томик Михайла Стельмаха «Чотири броди». — Хм! — подивувався Роман. — Я думав, що з української літератури у вас нічого не збереглося.
— Там, здається, ще щось було, — відгукнулася Леся з кухні. — Можеш вибрати…
…Електричка мчала в Підмосков’я. Вона везла Романа до його бригади. Попереду були ще півтора місяці нелегкої роботи. Ще мали покласти півтора поверхи елітного будинку. Разом з цим, про українських заробітчан «не забувала» міліція, рекет тощо. Але про це Роман тоді ще не знав. Його турбувало лише одне: заробити грошей і привезти їх до своєї родини…