Граф на прогулянці

Я — вівчарка. Звуть мене Граф. Я ще маленький. Днями мій господар уперше виводив мене на прогулянку!
Вранці так і сказав:
— Графе! Веду тебе на першу прогулянку! Покажу тобі світ! А він цікавий!
Та коли ми вийшли з хвіртки, то «світ» мені показався не зовсім уже таким і цікавим. Господар начепив мені на шию ланцюга і потягнув за собою. Було якось незручно. Я всіляко намагався впиратися лапами, але сили були нерівні.
Біля сусідського двору гралися двоє хлоп’ят. Вони свої портфелі покидали під парканом, а самі чогось штовхалися і обмінювалися чудернацькими словами. Один другому сказав: «Ти дебіл!». Останній відповів першому: «Сам долбанат!».
Затим один із хлопчаків чимось чиркнув, від чого в його руках зашипіла цівка вогню, і він те пожбурив у свого приятеля. Потім сильно бабахнуло.
У мене аж у вухах залящало, і я на деякий час втратив слух.
А коли відлягло, то почув, як мій господар робить зауваження дітворі:
— Пітарди кидаєте? От я вам зараз!..
Та школярі трохи відбігли вбік, і моєму господареві показали довгі язики. У мене також є язик. Але він у мене довший. І я його тримав за зубами. Бо в мого господаря зробився поганий настрій. Він ще щось пробурмотів на адресу пустунам і потягнув мене далі.
Аж раптом дорогу перебіг здоровенний чорний котяра! Мабуть, більший за мене!
— І чим його таким годують, що воно таке мордате? — невідь у кого спитав мій господар. — Гаразд, нехай біжить. Ми ще до нього підберемося!
Йти до лісу було важко. За ніч випало багато снігу, тому я намагався триматися стежки.
І тут несподівано господар мене звільнив од ланцюга. Дозволив побігати між деревами. Я провалювався у пухкий сніг. Господар над цим хихотів і, кидаючи в кущі палку, кричав мені то «Апорт!», то «До мене!», то ще щось. А коли попереду нас пробігло якесь вухате страховидло, то господар наказав наздогнати його.
— Граф! Узяти! Заєць! Вперед! Ну!.. Еееее, лопух! Нічого, навчишся!
Потім над моєю головою щось застукало. Я подивився на сосну і побачив там курку. Тільки вона була не такою, як на нашому подвір’ї. Якась мала, стрибуча і чомусь дзьобом довбала стовбур.
Мій господар також подивився догори, відтак чомусь скривився і сказав:
— І як йому голова не болить?
А згодом ми вийшли до річки. Мій господар підійшов до якогось дядька, котрий сидів на кризі з палкою в руках. Я вже знаю, що то вудочка і нею ловлять рибу. Такі вудочки є і в мого господаря. Його дружина якось говорила: «Якщо ти своїм вудкам не знайдеш місця, то більше їх не побачиш!»
Вудочок я і справді після того не бачив. Може, вона віддала їх цьому дядькові?
Коли я про те думав, то той рибалка щось із пляшки налив моєму господареві, потім — собі. Вони те випили. Довго кривилися і їли сало з хлібом. Трохи дісталось і мені.
Потім дядьки довго говорили про всякі дурниці. Курили. Ще наливали, ще кривилися і їли сало.
Я осторонь перебирав лапами. Замерз дуже. Почав скавучати.
— Граф! — сказав тоді мій господар. — Іди-но нам зайця злови! Шашлик готуватимемо!
Я зрозумів, що йшлося про те вухате страховидло. Еге, спробуй за ним увігнатися по такому снігу! Хай сам побігав би! Я зробив вигляд, що не зрозумів команди.
А незабаром, коли пляшка спорожніла і закінчилося сало, ми повернулися на лісову стежку.
Мені ця прогулянка сподобалася. Таке все цікаве! І звірі вухаті бігають по лісу, і мишки ховаються у снігові нірки. Навіть щось таке мале та руде прудко по деревах стрибало.
— То білка, — сказав мій господар, коли ми вже виходили на галявину. Та раптом мій господар підійшов до великого гурту людей, котрі палили багаття, голосно говорили, сміялися, дехто навіть танцював і падав.
Моєму господареві знову щось наливали з пляшки. Знову їли сало, ще щось, але мені чомусь уже не давали.
Зрештою, мій господар, мабуть, втомився, і ми пішли додому. Ланцюга на мене вже не чіпляли. Класно так!
Ланцюга не чіпляли і в наступні прогулянки. Господар у мене добрий. Особливо після річки. Ну, коли з тим дядьком зустрічається на кризі або з тією галасливою компанією.
Скоро вихідні, і ми знову вирушимо дивитися світ!