- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
Годинник показував 20 годину 40 хвилин.У цей час до торгової точки похапцем увійшов повновидий, коротко стрижений чоловік років сорока. Він поспішно ступив праворуч (очевидно, непогано орієнтувався в цьому супермаркеті).Аж тут покупцеві несподівано дорогу заступив дебелий охоронець.— Ку-ди?! — по складах рявкнув той.Чолов’яга загальмував. І зі «ско
(Інтерв’ю з таким собі цабе)— Іване Івановичу, з якими думками, надіями зустрічаєте новорічно-різдвяні свята?— Ну, рік минулий був нелегкий. Через низку об’єктивних і суб’єктивних чинників. Але ми його пережили. Це щодо думок. А стосовно надій, то рік прийдешній, так би мовити, рік бугая, буде кращим і веселішим. Ми бачимо перспективи і ресурси. Ту
Семен Приклюк, чоловічок років сорока (імена в матеріалі змінено), демонстративно зайшовши до магазину й підійшовши до прилавка, сердито заляпав «палкою» копченої ковбаси по долоні своєї лівої руки.Молоденька чорнява продавчиня здивовано спитала:— Що?!Приклюк також коротко відказав:— Ковбаса!— Бачу, що не риба. І?— Ось вам і «і»!— Ще раз, не зрозум
Фоман зійшов східцями ганку й стежкою затупотів чоботями до сараю.Бачачи миску в руках свого господаря, Полкан бадьоро замотиляв хвостом.Проте, Фоман мав до пса претензії:— Ну що, ледарю, куняєш? А в садку яблуню обтрусили. Спав? Ану, гавкни! Гав, кажу!— Г-гав.— Не чую!— Гав! Гав! Гав!— Отак! А тепер лежати! Сидіти! Встати! Лежати!..— Та досить уже
— Алло!— Ну, чо?— Доброго дня!— Чо, чо?— Петро, це я, Васько!— Поганяло, чоль?— Петро! Ти чого?— Чо нада, мать…— Це — Москва?— Гондурас! Ги-ги!— Вибачте, шанов…— Чо?— Кажу, вибачте.— Ні хрєна нє вьєхал. Чо он лапочєт?.. Ти откуда, іностранєц? Америкос, чоль?— Українець.— Бандєра?! А я-то думаю: вродє на мовє гаварит. Чо хотєл, хахол? Как на мєня ви
Останні офіційні новини в ЗМІ неабияк стривожили працівників фірми «К». Після того вони почали крадькома позиркувати один на одного.А Микиті Несторовичу Башмаченкові саме в цей момент чомусь закортіло вийти в особистих справах. При цьому він кумедно розкланявся, приклавши руку до живота, і з винуватою міною на обличчі сказав:— Мені, того… треба вий
Вадим Єршов і Віктор Жмиря (імена в матеріалі змінено) їхали в новенькій дорогій іномарці, і їхні обличчя сяяли щастям.— Нічогенька тачка! — уже втретє проказав Єршов, котрий сидів за кермом.Жмиря вдоволено докинув:— Крута тачка! Немало бабла потягне!Єршов замислено мовив:— Як збувать-то будем?— Спочатку схоронить треба її як слід.— Де?— Метикували
(Гумористична містерія)Ян Янич навіть не второпав, що то за чудернацькі ворота, крізь які його пропустили якісь страховидла.Страх дужче сковував тіло.А тут ще чийсь невидимий голос грізно наказав:— Чого локаторами кліпаєш? Воруши маслаками далі.— Куди? — вичавив Ян Янич.— Он у ті двері, що ведуть до підземелля.Ян Янич скорився. Ноги його запліталис
Ось уже втретє за останній місяць Нестор Сніженко (імена в матеріалі змінено), приїхавши на свою дачу, починав із підрахунку збитків. Цього разу, зламавши двері в сарай, злодії «винесли» кілька бухт сітки-рабатки, якою Сніженко мав намір замінити похилий і протрухлий роками паркан. Лиходії навіть не погребували іржавими цвяхами, які дачник усе збир
(Стара казка на новий лад)Жили собі дід та баба. А ще вони мали Курочку Рябу.Дід і баба були небідні-небагаті. Їли старі яєчка від Курочки Ряби та ще вживали сяку-таку городину.Дід і баба були добрі, і за це Курочка Ряба знесла їм золоте яєчко.Як побачив дід те яєчко, то й сховав його від баби. Та й сам не знає, навіщо він таке втнув, бо зроду кори