- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
А малини вродило!..Гілля гнеться!Отої малини, що на природі росте.Росте вона на узліссях. У лісах. На вирубках. Ну, отих вирубках, де дерева мах-мах, і… вони кудись кругляком пішли. Тобто, поїхали…Річка. Замріяна Случ.Неподалік — малинник. Один із тих, малинників, що дуже рясно цього року вродив.Збирає малину чоловік. Звичайний собі такий чоловічок
До кабінету ввійшов повнотілий, років тридцяти п’яти, чоловік. І тут-таки, зігнувши ліву руку в лікті, а праву, поклавши на її згині, безцеремонно проказав:— Лікарю, мені треба відремонтувати цю «деталь».Лікар машинально зняв окуляри. Спантеличено, широко розкритими очима глипнув на прибулого, і враз вираз його обличчя набрав суворого вигляду.— Ви
Був пізній вечір.П’ятирічного Тарасика Софія ледь вклала спати.Син вередував. Хотів разом із матір’ю чекати на батька. Та хтозна, коли той прийде додому? І чи прийде сьогодні?Софія пройшла на кухню. Сіла на стілець і вкотре по мобільному набрала Івана.«Знов у зоні недосяжності — втомлено і стривожено подумала Софія. — Сіла зарядка чи навмисне вимкн
— Алло! Я по оголошенню. Гутентаг! — Шпрехен зі дойч?— Шпрехен, шпрехен! Іхбін… бініх…— Коротше, що треба?— Іхбінарбайтен. Ну, арбайтен. Оголошення в газеті прочитав: «Робота в Німеччині».— То слухаю вас.— То ви — українець?— А вас це не влаштовує?— А це не лохотрон?— Ображаєте!— А що вмієте робити?— Копати можу.— А ще що?— Можу й не копати.— Стара
Ванда (імена в матеріалі змінено) сиділа на ліжку і з сумом спостерігала за тим, як син пакує речі в дорожні сумки.— Як же я тут сама?.. — проковтнувши важкий клубок, упівголоса спитала мати.— А я так уже не можу! — дратівливо кинув Ярослав. — Не можу! Той уже допився до ручки…Ярослав навмисне не сказав «батько». Язик не повертався.— Дістав уже! —
Іванові Бреговичу (імена в матеріалі змінено) нескладно було відшукати номер мобільного Павла Федюка, оскільки той і дотепер ходив у високих чинах.Але дзвонити до колишнього колеги по роботі (і навіть приятеля) не поспішав. Того вечора, коли Бреговичу дали телефонні координати Федюка, він довго дивився на цифри, поспіхом записані на клаптику паперу
— Привіт, Іванівно!— Салют, Семенівно!— Ти де?— В акаунті.— У нокауті?— В акаунті, глушмане!— Ну, глухувата трохи.— Знаю. А ти що робиш?— Га?— Що робиш, пень глухий?!— За ноутом сиджу.— Скайп врубила?— Усе на взводі!— А чого я твою фізіономію не бачу? А… Уже намалювалася. Чого плямкаєш?— Бутера жую.— Смачного!— Дякую! А я вчора, Іванівно, шопінг со
— Бенкетують хлопці! — з посмішкою кивнула Марина колезі по бару Наталії (імена в матеріалі змінено).Наталія, поглянувши заздрісним оком на захмелілих клієнтів бару, відказала:— Еге, гуляють на широку ногу! Цікаво, стільки випили й ще не попадали!— Міцненькі дубочки!Наталія замислено захихотіла.А Марина її підігнала:— Неси вже їм чергове замовлення
— Привіт!— Привіт!— Мене звуть Артемоном.— Хм…— Ім’я дали батьки.— Незвично. Я — Азалія.— Хм…— Я знайшов твій сайт. Ти — нічогенька.— Дякую!— Може, зустрінемося? Віртуальне спілкування мені не дуже подобається.— А я поки до реального не поспішаю.— Чому?— А куди поспішати?— А як я тобі?— Ще не знаю.— А ти і справді симпатична!— Дякую!— І я з тобою о
І його призначили!На високу, височееееньку таку посаду!— Аж не віриться! — мовив він, ввійшовши до просторого, багато обставленого кабінету.Сів у м’яке крісло. Окинув оком довгий і широкий стіл, лакований у темно-коричневий колір. Торкнувся товстеньких тек, невідомо з яким начинням. Солоденько потягнувся і вдоволено видихнув:— Я! Я — володар світу!