- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
Прудконога баба Ася чимчикувала з міні-маркету.У руці в неї — величезний целофановий пакет. Своїми розмірами він закриває половину старушенції. Від низу.Але бабу Асю це не гнітить. Тим більше, що там продуктів кіт наплакав. А ще вона дуже звикла до того жорсткого пакета. Він пам’ятний їй. Той пакет ще з отих чи не з перших ноу-хау. Ще із зорі молод
Іван Гринько (імена в матеріалі змінено) вже ліг. Хоч година ще була не пізня, близько дев’ятої. Але втомився сьогодні. Цілий день рубав дрова. Поспішав, аби негода не застала зненацька. А наступного тижня синоптики обіцяли сніг із дощем.Хоча Іван до тих прогнозів ставився скептично. Особливо, коли передавали на тиждень або й на довше.Надто Гринька
(Майже Різдвяна історія)СРІБНА ЦИСТЕРНА…Пахом Ковінька з кислою міною плівся в сусідній хутір. Ішов миритися з дружиною, котра позавчора, після сварки з ним, пішла до своєї матері. А на другий день і дочка за нею почухрала.Проминувши останню хату Малих Димків, Пахом Ковінька звернув на дорогу, що вела в Зазубринці.Йшов уздовж яблуневого садка, поса
Відзначали день народження. Сергію стукнуло двадцять два.Святкували удвох: Сергій і його друг Вадим.Випили пляшку горілки. Почали другу.Закуски не бракувало. Бутерброди з ковбасою, із сиром. Свіжі помідори, огірки. Була навіть червона ікра.— Братко! — Вадим обійняв за плечі Сергія. — Я тебе люблю! Ти — найкращий мені друг!— І я тебе люблю, друзяко.
(Стара казка на новий лад)Жили собі Дід та Баба.Бідненько вони жили. Бо пенсії маленькі в них були.Якось Дід і каже Бабі:— А сходи-но, стара, в клуню. Борошенця в засіку назмітай. Та й спечи Колобка.І спекла Баба Колобка.Щоправда, вдався не дуже-то, якийсь вередливий, неслухняний.Сердило це Діда. Однак сказав йому твердо:— От що, дурило кругле. Під
(Майже реальна історія)І сказав батько синові:— Свята різдвяні йдуть, синок.— Ідуть, батя, — відказав юний Павлик.Побите віспою обличчя баті замислилося. Він глибоко затягнувся «приминою» і твердо мовив:— Підеш у тил ворога, синок.— Ти що, батя, обкурився?! — закашлявся Павлик, мало не вдавившись кислим варивом з квашеної капусти.— У розвідку підеш
«Я — поет! Орест Світлий! Я — віршопис! Текстопис! Один великий поет мені якось казав: «Якщо можеш не писати, — не пиши». Так великий поет тонко мені натякав, що в мене є здібності до віршописання, по-новому — текстування. Тобто, десь у заглибинках моєї душі є прихований талант. І його треба розвивати. І я почав той талант вишкрібати з тих закомі
— Привіт, Лолочко!— Привіт, Жанночко!— Як ти там?.. Алло!— Та чую, чую. Нормально в мене все. А в тебе?— Що я тобі розкажу!— Розкажи.— Я була на такому весіллі, ну, просто відпад! Сама не знаю, як я туди потрапила!— А я їздила…— Так ось слухай. Але спочатку про Стасіка. Це мій новий знайомий, хі-хі! А познайомилися ми, знаєш, де? Правильно! На весі
Довготелесий Ярослав заскочив у автобус і з розгону приземлився на м’яке сидіння.Поряд із ним, біля вікна, сиділа миловидна дівчина.Перегодом Ярослав звернув на неї увагу. І вирячився:— Танюхо! Привіт!— Привіт, Ярику!— Це саме… Після школи тебе не бачив. А це здибалися.— Фі.— Не догнав я щось.— Що за словечко таке…— Яке?— Та якесь грубе.— Чого, при
Євген Борсак (імена в матеріалі змінено) мчав зі столиці в один із райцентрів Житомирщини. Їхав на новенькій «Ауді». Поспішав до коханки, аби похвалитися своїм шикарним авто, яке йому купив тесть-бізнесмен.Але це дякуючи дружині Інзі. Якби не вона, її благання, то навряд чи тесть розщедрився б на таку коштовну забаганку.…Борсак під’їжджав до райцен