- газета «Звягель-ІНФО»
- медіа твого міста
Марину на вулиці, як говорили місцеві жителі, недолюблювали (імена в матеріалі змінено). На те була причина. Після того, як чоловік загинув на Донбасі, загуляла жінка. Пожили разом з півроку, і її Івана, як «запасника», «забрали» одразу до найгарячішої точки бойовищ. Повоював, може, з місяць. Загинув від важких травм, мінометна міна розірвалася в к
Підібрав він мене на зупинці.Балакучий.Одразу й почав:— Підвозив тільки що одного дебіла. Питаю в нього: «Де ставать»? А він: «Де краще»! А мені всюди краще! І чим швидше. Ще якісь гроші пом’яті дав. Дебіл!Сиджу. Мовчу. А що скажу?А він краєм ока на мене зиркає. Мабуть, думає, чи не підхопив, часом, іще одного дебіла?За мостом від зупинки від’їжджа
Краєвські (імена в матеріалі змінено) розлучилися півтора року тому, хоча в шлюбі прожили близько п’яти років.Причина розірвання стосунків банальна — не зійшлися характерами. Та й нічого їх такого не тримало. Дітей не нажили. Все відтягували, відтягували… Аж доки одне одному не набридли.Це вони самі так про себе говорили.Після того, як розійшлися,
Марія Данилівна гукає дочку:— Наталю! Ти вдома?— Еге. В коморі я.— Нарви цибулі.— Та зайнята я.— І я коло плити. Наталка зве дочку:— Галю! Галко!— Догукаєшся її, — бурчить Марія Данилівна. Мабуть, з ватагою до річки подалися.— Я їй дам річку! — сердиться Наталя.Вийшла надвір.— Галю! Ти де?— Я тута, — визирнула з-за сараю чорнява дочка, років шести.
Нарешті Марина додзвонилася до Ярослава (імена в матеріалі змінено):— Чому трубку не береш?— Вибач, — зніяковіло відказав хлопець. — Не чув. Машини гудуть. Люди снують. Звуки всякі. Не ображайся.— Скоро будеш?— Вже в дорозі.— Я чекаю на тебе.— Цьом-цьом!— І я тебе цілую!Вони зустрічатися почали недавно. А познайомилися, як не банально, в автобусі.
Глючак стояв біля вікна і допитливо дивився на стовп. Потім перевів погляд на алюмінієві електричні дроти.На нижньому сидів горобець. На верхньому — шпак.«На якомусь із дротів є фаза, — подумки міркував Глючак. — І вона б’є струмом. Хм, чому ж пташню не б’є? У них же лапи не ізольовані. І вони не в гумових рукавицях. Цікаво, цікаво…»Трохи далі на д
У двері невтомно дзвонили і дзвонили. Невисокий, але міцний статурою Семенюк (імена в матеріалі змінено) навіть спочатку подумав, що дзвінок заклинило. Але підійшов таки до дверей і подививсь у вічко. На сходовому майданчику стояло троє чоловіків. Двоє — молодики спортивної статури, у футболках, джинсах, третій — худорлявий з довгим носом чолов’я
— Наполеон! Наполеон!«О! Почалося! Зараз знову мораль читатиме».— Наполеон!«Та йду вже. Йду» — сердито подумав Наполеон і лінькувато почалапкав до ганку.— Ну, де лазиш?— Няв!— «Няв». А вимазався! Мов той чортисько!— «Ну, це вже занадто», — розсердився кудлатий кіт і хотів уже було дременути в найближчі кущі смородини, за якими була межа. А за тією
— Це яблука?— Ні, апельсини.— Не схожі.— То чого питаєте?— По чім?— Там ціна є.— А чиїх будуть?— Не пойняв.— Яблука звідки?— Кіровоградські. Червонобокі! Красунчики, еге ж?— Без хімії?— Це ж — на-ші-і!— Тоді — кіло.— Беріть два! Одне яблуко зверху накину!— Два. Зверху.— Ух, хитрий……У мене — садок свій. Але минулого року врожай був слабенький. З ябл
Каса аеропорту.До неї — невеличка черга.Біля віконця стоїть (чимось схожий на Чарлі Чапліна) невеличкий, сухорлявенький чоловічок. У класичному чорному костюмі. В капелюсі. Під ним — рухливі оченята, кирпатенький ніс, невеличкі чорні вусики.Касирка безпардонно:— Куди летимо?— До Риму, — дискантом відказав інтелігент.— Мета поїздки?— Туризм.— Хм… Як